Розділ 33

Лея
Я — Ворота.
Ці слова не вкладалися в голові.
Я стояла посеред білого простору, а навколо мене розсипалося світло. Воно проходило крізь шкіру, крізь кістки, крізь саму душу.
Я чула голоси. Сотні.
Тисячі. Народження. Смерті. Молитви. Прокляття. Крики.
Сміх.
Усе одночасно.
— Люцію...
Я простягнула руку.
Не знала, чи він мене чує.

Але його пальці знайшли мої.
— Я тут.
Його голос був єдиним звуком, який я могла розібрати.
— Не відпускай.
— Не відпущу.
Світло стало сильнішим.
І я побачила.
Себе.
Не одну.
Сотні версій мене.
Відьма.
Дівчина.
Старенька.
Королева.
Невідома жінка в чужому світі.
У кожному житті поруч зі мною був він.
Іноді Люцій.
Іноді звичайний чоловік.
Іноді ворог.
Але завжди — він.
Я зрозуміла.
Ми не знаходили одне одного.
Ми були пов'язані ще до того, як народилися.
— Чому? — запитала я.
Чоловік, який назвав себе Творцем, стояв навпроти.
— Бо світ не витримує рівноваги.
— Я не розумію.
— Світло без темряви стає тиранією. Темрява без світла стає хаосом. Він подивився на Люція.
— Тому я створив його.
Потім на мене.
— А ти з'явилася сама.
— Я?
— Ти була першою істотою, яка не належала ні одному з боків.
Я похитала головою.
— Тоді чому я прожила стільки життів?
— Бо кожного разу світ намагався тебе знищити.
Люцій стиснув мою руку.
— І кожного разу я знаходив її.
Творець кивнув.
— Саме тому ти став дияволом.
Люцій завмер.
— Що?
— Ти думав, що отримав владу.
Творець усміхнувся.
— Насправді ти отримав завдання.
Люцій подивився на нього з ненавистю.
— Яке?

— Оберігати її.
Тиша.
Я подивилася на Люція.
Він виглядав так, ніби все його існування щойно змінило сенс. — Ти хочеш сказати, що всі ці століття...
— Ти виконував те, для чого був створений.
Люцій засміявся.
Гірко.
— Ти знищив моє життя.
— Ні.
Творець похитав головою.
— Я дав тобі вибір.
— Який?
— Любити її або знищити.
Люцій подивився на мене.
— Я обрав любов.
Творець усміхнувся.
— Саме тому тепер ти можеш стати вільним.