Розділ 32

Люцій
Я знав це місце.
Не з пам'яті.
Зі страху.
Ми стояли перед Воротами.
Три ключі зависли в повітрі.
Золотий — Леї.
Срібний — той, який ми отримали в небі. Чорний — Адріана.
Я тримав Лею за руку.
— Готова?
— Ні.
Я посміхнувся.
— Я теж.
Вона стиснула мої пальці.
— Тоді відкриваємо.
Ключі одночасно повернулися.
Ворота здригнулися.
І відкрилися.
За ними не було нічого.
Жодного світу.
Жодного неба.
Жодного пекла.
Тільки біле світло.
Ми зробили крок.
Я відчув, як Лея зупинилася.
— Що?
Вона дивилася вперед.
— Там хтось є.
Я теж побачив.
Жінку.
Вона стояла посеред білого простору. Довге волосся.

Бліде обличчя.
І очі, які я знав усе своє життя.
— Мамо...
Еліс підняла голову.
Але дивилася не на мене.
На Лею.
— Нарешті.
Лея зробила крок.
— Ви знали, що я прийду.
— Знала.
— Навіщо ви нас сюди привели?
Еліс заплакала.
Я ніколи не бачив, щоб вона плакала. — Не я.
Її голос затремтів.
— Він.
Я відчув присутність за спиною. Повернувся.
Адріан стояв нерухомо.
Його очі розширилися.
— Ні...
Лея подивилася на нього.
— Що?
Він не відповів.
Бо за нами з'явився чоловік.
Високий.
У чорному.
Без крил.
Без рогів.
Без жодних ознак сили.
Просто людина.
Але всі навколо впали на коліна. Навіть Еліс.
Я залишився стояти.
Він подивився на мене.
— Люцій.
Я стиснув кулаки.
— Хто ти?
Чоловік усміхнувся.
— Ти справді забув?
Я відчув біль у голові.
Спогад.
Дуже давній.
Я стояв дитиною.
Переді мною — цей самий чоловік.
Він клав руку мені на голову.
І казав:
«Колись ти станеш моїм наступником.»

Я відступив.
— Це неможливо.
Еліс прошепотіла:
— Це він.
Лея дивилася на незнайомця.
— Хто?
Еліс підняла очі.
— Творець.
Чоловік усміхнувся.
— Не зовсім.
Він перевів погляд на Лею.
— Я створив пекло.
Потім на Люція.
— Я створив диявола.
І нарешті знову подивився на Лею.
— Але тебе, Лея...
Він зробив крок.
— створила не я.
Я відчув, як її рука здригнулася в моїй.
— Тоді хто?
Чоловік усміхнувся.
— Ти сама.
Світ навколо нас вибухнув світлом.
І я почув останні слова перед тим, як усе зникло: — Ти не хранителька Воріт.
— Ти — сама Ворота.