Розділ 20

Лея
— Моя мати?
Я повторила ці слова, але Люцій не відповів.
Він дивився на чорну каблучку так, ніби перед ним лежала не прикраса, а вирок.

— У тебе є мати? — запитала я.
— Була.
— Була?
— Я думав, що вона мертва.
Каблучка знову засвітилася.
Жіночий голос пролунав уже зовсім близько: — Я ніколи не була мертвою, Люцію. Повітря в кімнаті стало важким.
Я відчула, як моя магія сама собою піднялася. — Вона може увійти сюди?
— Якщо каблучка відкрита — так.
— Тоді закрий її.
Люцій похитав головою.
— Пізно.
У кутку кімнати почала збиратися темрява.
Спочатку вона була схожа на дим.
Потім на людський силует.
Жінка вийшла з неї повільно, ніби просто переступила через невидимі двері. Вона була прекрасною.
Надто прекрасною.
Довге чорне волосся, бліда шкіра, темна сукня, очі кольору темного золота. Вона подивилася на мене.
І посміхнулася.
— Отже, це ти.
Я не відступила.
— А ви — мати Люція.
— Еліс.
Вона зробила крок до мене.
Люцій одразу став між нами.
— Не наближайся до неї.
Еліс тихо засміялася.
— Ти досі захищаєш її.
— Завжди.
— Навіть тепер?
— Особливо тепер.
Її погляд ковзнув до наших рук.
— Ви з'єднали душі.
Я відчула, як Люцій напружився.
— Ти знала?
— Я чекала цього триста років.
Я подивилася на неї.
— Чого ви хочете?
Вона усміхнулася.
— Тебе, Лея.
— Для чого?
— Щоб завершити те, що почала твоя мати.
Я застигла.
— Моя мати?

Еліс нахилила голову.
— Ти справді нічого не пам'ятаєш.
Я відчула холод.
— Що ви знаєте про мою матір?
Люцій різко подивився на Еліс.
— Не смій.
— Вона має право знати.
— Не від тебе.
Еліс усміхнулася.
— Тоді розкажи їй сам.
Я подивилася на Люція.
— Що вона має на увазі?
Він мовчав.
— Люцію.
Він заплющив очі.
— Твоя мати була хранителькою до тебе.
Я завмерла.
— Що?
— Вона була першою.
Еліс продовжила:
— А ти — остання.
Я відчула, як усередині щось обривається.
— Остання для чого?
Еліс подивилася мені прямо в очі.
— Для того, щоб відкрити Ворота.