Розділ 10

Люцій
Я знав, що цей день прийде.
Але не знав, чи зможу пережити його.
Лея стояла переді мною, оточена власною магією. Вона більше не була просто відьмою.
Вона згадувала.
Не все.
Але достатньо.
Каїн піднявся.

На його обличчі вже не було посмішки. — Ти не розумієш, що робиш, дівчино. Лея повернулася до нього.
— Не називай мене дівчиною.
Каїн завмер.
Її голос змінився.
Став старшим.
Сильнішим.
Таким, яким був колись.
— Ти забрав у мене пам'ять.
— Я лише виконав угоду.
— Яку?
Він усміхнувся.
— Ту, яку уклала ти сама.
Лея подивилася на мене.
— Це правда?
Я кивнув.
— Так.
Вона відступила.
— Ви обоє брехали мені.
— Я не брехав.
— Ти приховував правду.
— Так.
Її очі наповнилися сльозами.
Я хотів підійти.
Але не зробив цього.
Вона мала право злитися.
— Я ненавиджу вас обох.
Каїн усміхнувся.
— Нарешті.
Я різко повернув голову.
— Не радій.
— Чому?
Я подивився на нього.
— Бо вона ненавидить тебе.
Вогонь у її руках спалахнув.
Каїн відступив.
— А тебе?
Я не відповів.
Лея сама сказала:
— Його я ще вирішую.
Я усміхнувся.
Вперше за багато років — по-справжньому. — Справедливо.
Вона подивилася на мене.
— Але спочатку...
Її голос став холодним.
— Я хочу повернути всі свої спогади.

Я кивнув.
— Тоді нам доведеться спуститися туди, де все почалося.
— Куди?
Я подивився на чорні ворота, які вже почали формуватися посеред кімнати. — У пекло.
Лея подивилася на них.
Потім на мене.
— І ти думаєш, я піду з тобою?
Я простягнув їй руку.
— Ні.
Вона здивовано підняла брову.
Я сказав:
— Я знаю, що ти підеш сама.
Вона подивилася на мою руку.
І після короткої паузи взяла її.
Її пальці були теплими.
Я стиснув їх.
Цього разу вона не відпустила.
Ми зробили крок до воріт.
А за нашими спинами Каїн прошепотів:
— Ви ще не знаєте, кого саме доведеться зустріти в пеклі.
Лея зупинилася.
— Кого?
Каїн усміхнувся.
— Того, хто створив тебе.
Ворота зачинилися.
І ми залишилися по той бік світу.
У пеклі.
Там, де понад триста років тому почалося наше кохання.
І де тепер мало закінчитися наше прокляття.