Епілог.

Ніч більше не була порожнечею.
Вона мала ім’я.
Мала серце.
Мала сенс.
Минуло багато часу — або зовсім небагато. У вічності ці поняття втрачають форму. Світ змінився не різко, а неминуче. Темрява більше не виходила з берегів, не пожирала бездумно. Вона стала врівноваженою. Стриманою. Пильною.
Такою, як її королева.
Елізабет стояла на тій самій терасі, де колись боялася власної тіні. Тепер тіні слухали її. Вітер грався з темним шовком її сукні, а в очах світився спокій — не холодний, а вистражданий.
Влад підійшов ззаду й поклав руку їй на талію.
— Ти знову думаєш про світ, — тихо сказав він.
— Я думаю про нас у ньому, — відповіла вона.
Вона повернулася до нього. Їхні погляди зустрілися — без страху, без сумніву. Лише глибока, спокійна близькість двох істот, які пройшли крізь темряву й не втратили себе.
— Колись, — сказала вона, — ти був сам у цій ночі.
Влад ледь усміхнувся.
— Я був її заручником.
Елізабет торкнулася його щоки — жест, у якому було більше любові, ніж у тисячі слів.
— Тепер вона — наш дім.
Він нахилив голову й торкнувся її чола своїм.
— Ти стала моєю вічністю, — прошепотів він. — Не через кров.
Через вибір.
Над замком сходив місяць — уже не кривавий, не тривожний. Він був глибокий, сріблястий, спокійний. Такий, як ніч, що більше не потребувала легенд.
Бо легенда стала правдою.
Десь далеко люди й далі жили своїм життям, не знаючи, що темрява більше не дивиться на них голодними очима. Вони не знали її імені. І не мали знати.
Достатньо було того, що вона пильнує.
Елізабет взяла Влада за руку.
— Ходімо, — сказала вона. — Ніч довга.
Він стиснув її пальці.
— І наша, — відповів він.
Вони пішли разом у глибину замку — не як монстри, не як боги.
Як король і королева,
як кохані,
як ті, хто обрав одне одного.
🌑🩸
Так закінчується історія про страх.
І починається історія про вибір.
Бо його вічна ніч
стала її світанком.

-----