Розділ 1. Пропозиція, від якої не відмовляються

Кавомашина здихала.

Я зрозуміла це по хрипкому, мокрому звуку, як у старого, що курив сорок років і раптом вирішив пробігти марафон. Цівка еспресо сіпнулась, плюнула в чашку й завмерла.

— Ну давай, — прошепотіла я, натискаючи кнопку знову. — Тільки не зараз. Будь ласка, не зараз.

Кавомашина відповіла мені тишею. Зневажливою такою тишею, ніби я попросила в неї забагато.

— Алісо! — голос Маринки долетів із зали. — Тут людина чекає на свій флет-вайт уже сім хвилин!

Сім хвилин. У нашій кав'ярні, де середній чек вісімдесят гривень, а чайові лишають раз на повний місяць, сім хвилин очікування — це практично образа.

Я видихнула, витерла руки об фартух і вийшла в залу.

— Пробачте, невеличка технічна, замин.."

Я не договорила.

За столиком біля вікна сидів чоловік, якого я бачила лише на екрані телефона — у стрічках новин, де він тиснув руки людям у костюмах і перерізав стрічки на відкриттях чергових скляних коробок, які його компанія називала «житловими комплексами преміум-класу».

Микита Дарінов.

Наживо він виявився... більшим. Не в сенсі розміру, хоча й це теж, просто повітря навколо нього було інше. Невидимий периметр, силове поле з грошей, влади і якогось нелюдського спокою. І перша думка, що прийшла мені в голову, була не «хто це», а «з якої відстані б'є струмом». Друга думка — що я стою надто близько.

У нього було темне волосся, коротко стрижене; вродливе обличчя, але ця врода була холодною, вивіреною, як креслення; вилиці високі, різкі, мабуть від діда-корейця (я чула про це по телевізору в його інтерв'ю); розкосі карі очі, які дивилися на мене без жодної емоції, і від цього погляду хотілося водночас випростати спину й сховатися під стійкою.

— Флет-вайт, — сказав він, нагадуючи про своє замовлення.

— Кавомашина зламалась, — відповіла я, і мій голос прозвучав впевненіше, ніж я себе почувала. — Можу запропонувати альтернативу — турка. Якщо чесно, буде навіть краще. Можу ще вершки додати, якщо хочете.

Він ледь нахилив голову. В його очах промайнула крихта цікавості.

— Вершки, — повторив він. — Добре.

Я повернулась за стійку, і руки в мене злегка тремтіли. Це сталося від якогось дивного хвилювання.

Подумаєш. Мужик у дорогому піджаку. Я таким каву варю щодня.

Ні, не таким. Таких тут не буває.

Поки кава з густою правильною шапкою піднімалася в турці, я відчула, як щось свербить у мене між лопатками.

Я знала, що це.

Бігцем обернулась. Ніби ненароком поправити волосся, ковзнути поглядом залою, нічого такого. І натрапила на його очі: карі, трохи розкосі, вони дивилися на мене без сором'язливості, без спроби відвестися. Взагалі без жодної ознаки того, що він усвідомлює, наскільки непристойно те, що він робив. Він дивився так, як дивляться на задачу: уважно, аналітично, з легким прищуром.

Я відвернулась назад, втупилася в каву.

В голові дивний туман, у животі щось звело.

Господи, та що зі мною не так?

В мене що, якась алергія на знаменитостей? Може, я з тих, кого забирає швидка з концертів? Лежу собі на ношах, очі закотились, медбрат плескає по щоках: «Дівчино, дівчино, ви в порядку?» — а я шепочу: «Він... він подивився на мене...» Ні, ну маячня ж. Я ж нормальна. Я доросла людина. Які непритомності.

Так. Стоп. Кава.

Я дістала маленький глечик, налила трохи вершків, взяла маленький ручний вспінювач на батарейках, який гуде як скажений джміль, і швидко, звично збила пінку, поки вона не стала щільною, глянцевою. Руки робили все самі. Слава богу, хоч руки в мене розумніші за голову.

Кава в турці дійшла. Я зняла її. Потім ложечкою, акуратно, виклала вершкову пінку зверху.

Ідеально.

Я підняла очі, він все ще дивився на мене. Все з тією ж спокійною, нестерпною увагою. Тільки тепер він сидів інакше: відкинувся трохи назад, лікоть на підлокітнику крісла, рука піднесена до обличчя і...

Я завмерла.

Його вказівний і середній пальці лежали біля скроні, злегка піднімаючи брову, ледь-ледь, на міліметр, і від цього його погляд став ще гострішим, ще уважнішим. А безіменний палець, довгий і якийсь нестерпно витончений для чоловічої великої руки, опустився до губ і ліг на нижню, трохи притиснувши.

І ось тут я розізлилась.

Спочатку на себе, бо я стояла з чашкою в руках, і замість того щоб просто віднести каву, витріщалась на чоловіка, на його пальці.

А потім почала злитись на нього. Бо він дозволяв собі відверто вивчати мене вже стільки часу без відриву.

Я перевела погляд прямо йому в очі. Він не відвів свій. Навіть не здригнувся. Ніби це я на нього витріщалась, а не навпаки.

В нормальної людини був би хоч проблиск, ну, збентеження чи іронії, чи хоча б якогось «ой, ви помітили, що я дивлюсь». У нього не було нічого подібного.

Мені захотілось жбурнути в нього цією кавою.

Замість цього я посміхнулась посмішкою, яку Маринка називає «обслуговування клієнтів з елементами погрози», і понесла чашку до його столика.

Руки більше не тремтіли. Злість — мій відмінний стабілізатор.

Я поставила чашку перед ним.

— Ваша кава.

Він опустив руку від обличчя, дуже  повільно та ліниво, ніби йому було шкода розлучатися з цією позою, і склав обидві руки в замок на стегні. Просто зчепив пальці й поклав. Звичайний жест. Нічого такого.

Тільки от нічого звичайного тут не було. Бо стегна в нього були, як би це сказати, щоб не звучало так, ніби я втратила глузд за стійкою кав'ярні, важкі, широкі в кістці, литі, з тим рельєфом м'язів, який видно навіть крізь дорогу щільну тканину темно-сірих штанів.

Він трохи зсунув ногу, закидаючи одну на іншу, і шов на внутрішній стороні стегна натягнувся, і я подумала... Ні, я нічого не подумала. Мені просто стало гаряче. В березні. В кав'ярні з обігрівачем, що не працює.

Це були стегна чоловіка, який не сидить в офісі двадцять чотири години на добу, а який... що? Бігає? Плаває? Б'ється? Не знаю. Але його тіло під цим ідеальним костюмом жило якимось окремим, звіриним життям, і руки в замку лежали на стегні так, ніби стримували всю цю силу з ввічливості, тимчасово.