6 глава 6

- Це кімната Лізи, - Макс відчиняє двері.

   Тієї самої кімнати, яку ми влаштовували свого часу під дитячу. Для неї…

   Щоправда, ми ще не знали тоді, що буде донька!

   – А тут ти можеш ночувати.

   – Ні.

   Закушую губу.

   Ця друга спальня, сусідня кімната.

   Вона була нашою.

   Усередині все стискається.

   Тут нічого зовсім не змінилося!

   Ті самі меблі.

   Той самий аромат парфуму та його особистого запаху. Який завжди зводив мене з розуму!

   І…

   Фігурки на полицях.

   Засніжений будиночок. Маленькі керамічні туфлі. Це на щастя для майбутнього малюка. Фігурка Ангела. І деревце для фотографій на гілках. Вони й досі порожні, ці місця.

   Все це я розставляла сама. Власними руками!

   - Просто не було часу викинути різний мотлох, - знизує плечима Макс, простежуючи мій погляд. - Моя кімната по інші двері від Лізи.

   - Макс. Нам потрібно поговорити. Це не може бути… Ось так!

   - Приводь себе і Лізу в порядок, Ладо. Все, що потрібно, можеш замовити. Доставлять.

Мені просто нестерпно залишатися тут. Здається, я зараз просто задихнусь.

   Макс так і залишається стояти у дверях.

   Але цього разу йому більше не потрібно вдавати перед Лізою.

   Він просто палить мене очима.

   - Мені теж потрібно привести себе до ладу.

   Зрештою сухо кидає, але не зрушується з місця.

   - Я до Лізи.

   Бормочу, незграбно намагаючись втиснутися в невеликий простір між ним і дверима.

   Але щось іде не так.

   Або в мене просто ноги заплітаються?

   Макс підхоплює мене, коли я мало не падаю, спотикаючись.

   Міцно притискає до себе.

   Навіть крізь одяг я відчуваю, яка у нього гаряча шкіра. Відчуваючи кожен м'яз!

   – Відпусти…

   Шепочу, коли його очі, що горять, виявляються так близько біля  моїх…

   Серце просто вискакує з грудей!

   Мене обвіває його диханням.

   Ми завмираємо.

   Наші губи майже торкаються!

   Так що мої просто починають поколювати і горіти!

   Макс притискає мене ще сильніше. Просто вдруковує у своє неможливо величезне тіло!

У цьому будинку все нетак!

   - Макс ...

   - Так, Ладо.

   Його очі так знайомо потемніли. Він дивиться… Як тоді! Який знайомий погляд!

   Я знаю. Знаю, що не треба, не можна піддаватися!

   Але це просто реакція тіла. Його пам'ять!

   Внизу живота миттєво все скручується в тугий вузол, а губи починають тремтіти.

   Тому що його губи так близько... І цей майже почорнілий погляд!

   І голос, який перетворився на суцільний хрип! Його сильне, таке гаряче тіло!

   – Лада…

   Він тягне моє ім'я, ніби пробуючи його на смак.

   Як тоді. Вперше, коли він почув…

   Те, як Макс вимовляв моє ім'я, особливо в такі ось, інтимні моменти, завжди зводило мене з розуму. Кожна клітина тіла відгукувалася миттєво! Ось і зараз…

   Макс нахиляється так, що я тону у його диханні. У його запаху, від якого мурашки шалено, дико пролітають тілом!

   І я не витримую.

   Навіть прикриваю очі, коли він проводить кісточками руки по моїй щоці.

   - Мені потрібно до Лізи. Пусти...

   Видихаю, зібравши всю силу волі.

   Голова паморочиться від його запаху. Від… Нього… Як завжди!

   Я ніколи не вміла чинити опір йому. Цьому чоловікові. Або, вірніше, самої собі, коли він поряд...

   Адже мені з самого початку не можна було наближатися до нього!

   Потрібно було триматися подалі, і я про це знала!

   Просто сама доля, ніби на глузування, постійно стикала нас!

   І я… Не витримала. Здалася. Збожеволіла.

   Піддалася йому і своїм божевільним почуттям!

   Навіть повірила, що наше щастя можливе!

   Господи!

   Якою ж я була тоді дурненькою!

   І найголовніше зараз не повторити колишніх помилок!

   – Так. До Лізи.

   Він так само нависає наді мною.

   Як і раніше, пронизує зовсім чорним поглядом.

   Притискається так міцно. Буквально впечатується в мене своїм сильним тілом!

   Тільки обличчя його тепер сіпається.

   Якоїсь миті воно просто спотворюється, і…

   Мені здається, чи я бачу на його обличчі біль?

   Навіть здригаюся. Хочеться повторити його жест. Провести рукою по його щоці. Ніжно ніжно. Як колись.

   А він усміхнувся б і схопив би мою долоню. Притиснув би до губ, погладжуючи пальцями.

   Але цього не буде.

   Все в минулому.

   Моє щастя було коротким. І я заплатила за нього надто дорогу ціну.

   Макс Захаров. Той, кого я полюбила більше за життя, ненавидить мене!

   І це не зміниться. Та й  я перед ним винна... Такого не прощають! І він ніколи не пробачить! Особливо після того, як так любив!

   Тих, кого люблять, за таке згодом ненавидять! Тому що вони ранять сильніше за всіх інших! Макс мене просто розтопче!

   - Іди.

   Його голос стає крижаним. Обличчя знову перетворюється на холодну, непроникну маску.

   Макс відсахується від мене і дивиться з таким виглядом, ніби зрозуміти не може, як тільки мало не поцілував.

   А він хотів. Я відчуваю. Я знаю. І в мене досі серце б'ється так, що готове вилетіти з грудей!

- Ліза!

   Я влітаю в кімнату малечі.

   Притискаю її до себе міцно.

   Гарячково гладжу по волоссю, покриваючи його поцілунками.

   - Мааам? Ти що? Ти навіщо плачеш?

   Малятко все відчуває. І навіть те, що в мене сльози на очах.

   - Ти ж одужала. І в мене ніжка не болить. Зовсім зовсім! І Макс… Він добрий.

   Малятко злегка пихкає, прикусуючи губу.

   – Це нечесно, що з ним була якась інша наречена. Але тоді він ще не знав, що він твій принц. Напевно. Ну мам. Не плач! Він же поцілував тебе, а не її! А її не цілував. Я знаю. Я все бачила!