5 розділ 5

   Дозволяю собі розслабитися та спокійно випити чашку кави. Навіть із випічкою.

   Як добре, коли тебе ніхто не смикає і не потрібно одночасно відповідати на мільйон дзвінків. А ще тримати оборону, щоби до начальства не проривалися, нескінченно відриваючи його від важливих занять.

   Усміхаюся.

   Віра ще не здогадується, на що підписалася!

   Тим більше, якщо тепер вона матиме двох безпосередніх начальників.

   Стелла Давидівна точно заганяє її, адже, по суті, крім полювання на Арбатова їй зайнятися й нічим!

   Вже звідси чую її невдоволений голос.

   О так. Помічниця з першого ж разу не вгодила з кавою!

   Звісно, ​​я чудово розумію. Найбільше не догодило Стеллі те, що Арбатов не приділив їй уваги.

   Недоречі замислююся.

   А чи була у нього на пальці обручка?

   Здається ні. Але ще одна зустріч вибила з мене весь дух!

   Так. Потрібно зібратися. І мені зовсім не варто думати про це!

   Зрештою, на нього я точно полювати не збираюся!

   Швидко розпаковую зібрані Вірою речі, розкладаючи їх на столі та по полицях.

   З чистою совістю викликаю Дениса, адже я маю право сьогодні скористатися службовою машиною.

   Вирушаю до філії доводити до ладу особисті справи.

   На ходу посилаю повітряний поцілунок Вірі, яка вже почервоніла від загонів Стелли.

   Ось некопай яму іншому!

   Не помічаю, як швидко минає час. Із папками дуже багато роботи. І багато листів перемішалися, потрапивши в чужі особисті справи.

   Про те, що вже обідній час, мені нагадує дзвінок на телефон.

   Хм…

   Номер незнайомий.

   Але трохи подумавши, я все ж наважуюсь відповісти.

   – Як щодо обіду?

   Давлюсь кавою, чуючи в трубці голос Арбатова.

   - Вирішив перевірити, чи не надто ви запрацювались. Я не маю наміру позбавляти своїх працівників їхніх законних прав.

– Вибачте, я… Я на іншому кінці міста зараз, і… Дуже багато особистих справ працівників. Якщо я зараз поїду, то доведеться повертатися. Тоді я застрягну тут до самого вечора.

   Починаю безглуздо, безладно бурмотати в трубку.

   Яка здається, зараз розплавиться у моїй руці.

   Мені не сниться?

   Арбатов і справді мені подзвонив із такою дикою пропозицією?

   Чи я збожеволіла? Чи підхопила температуру?

   - Дуже похвальне завзяття, - голос Олександра стає сухим. Відстороненим.

   – І все ж таки нагадую вам, що не можна зароблятися, забуваючи про їжу та про відпочинок. Інакше ви не просто втратите працездатність, а зовсім звалитеся. А я втрачу час на пошуки нового працівника на ваше місце.

   - Дякую за піклування.

   Я голосно ковтаю застрягший у горлі ком.

   Відповідаю так само сухо, офіційно та відсторонено.

   – Хороший господар має дбати про процвітання своєї власності. А бізнес це насамперед люди, Діана. До речі. Як заохочення я вирішив кожному працівникові оплатити тижневі обіди. Премія наперед, так би мовити.

   Діана…

   Він так особливо вимовляє моє ім'я, що я навіть прикриваю очі.

   Воно звучить його голосом так гарно. І інтимно.

   - Дякую вам. Я обов'язково пообідаю.

   Коротко відповідаю та скидаю дзвінок, не чекаючи його відповіді.

   Відкидаю телефон подалі на стіл. Як гримучу змію. Нічого не розумію!

   Це що зараз було?

   Арбатов всерйоз запрошував мене з ним пообідати? І просто перевів тему?

   Ну, не дарма ж він дзвонив?

   Вже точно сам господар аквапарку не ощасливив такою турботою всіх працівників!

   Але чому?

   Особливо після того, як справжнім вовком він дивився на мене вранці?

   Чорт.

   Випиваю кілька склянок води.

   Але розумію, що доведеться все-таки скористатися його порадою.

   Тому що після цього дзвінка я зовсім не можу зосередитись!

   Папери чомусь плутаються і потрапляють зовсім не в ті папки, а букви просто розповзаються перед очима.

   Чомусь перетворюючись на усмішку Арбатова…

   - Катя, я на обід.

   Кидаю, рішуче підводячись із-за столу.

   Мені треба переключитись. Та й просто ковтнути свіжого повітря. Може, вся справа в алергії на пилюку?

   - Ой, Діана. Там же сьогодні новий ресторан відкрився. "Асторія". Як, ти не чула? Та преса вже тиждень гуде про це відкриття! Там, кажуть, якісь екзотичні страви подаватимуть. Нічого знайомого та звичного! Це саме поруч з нашою філією! Не хочеш сходити?

   - А ти?

   Я гублюсь.

   Піти просто так на обід у ресторан, це для мене дивно і незвично. От якби з кимось…

   – Я з нареченим піду. Завтра. На вечерю. А ти цілком могла б і сходити! Близько, та й виглядаєш ти… ну просто бізнес-леді! Там, напевно, і бізнес-ланчі якісь є.

   – Ага. З медуз з перетертими водоростями, - ми обидві сміємося.

   – Ну, знаєш. Екзотика не завжди буває на смак такою жахливою, як це звучить. Один раз хоч би, я думаю, варто спробувати!

   – Хм…

   Я кидаю погляд на годинник.

   Малишні своїй зателефонувати і взяти їх із собою вже не встигну. Логічно було б із ними сходити на екзотику. Хоча…

   Може, краще мені самій? На розвідку. А то ще отруяться якоюсь каракатицею там!

   Краще і справді першою все спробувати. Тим паче, якщо щедрий хазяїн за все платить!

   - А, знаєш, я справді схожу!

   Підморгую Каті, швидко поправляючи біля дзеркала зачіску.

   Благо, йти лише десять хвилин.

   І вже скоро я опиняюся у новому ресторані, з подивом розглядаючи інтер'єр.

   Тут незвичайно та цікаво.

   Кулі, що світяться, переливаються різними кольорами під стелею. Два величезні акваріуми на всю стіну. Приємна музика. Легка та ненав'язлива.

   Зауважую, є приватні кабінки, відгороджені важкими оксамитовими шторами. І навіть сімейні. Якщо мені сподобається, обов'язково прийдемо сюди з малечею!