4 розділ 4

– Не хуліганити!

   Віддаю останню команду своїй малечі, суворо насупивши брови.

   – І слухатись старших!

  - Звісно, ​​мам!

   Вони обоє однаково посміхаються і махають мені  руками.

   Таке обличчя, похмуре та грізне, у мене ніколи надовго з ними не вдається зберегти.

   Тому я швидко махаю рукою і бігом майже прямую до машини.

   Телефон розривається.

   - Віра, я вже їду!

   Відповідаю і відразу відключаю дзвінок.

   Тому що водій таксі мені трапився справжнісінький лихач. Хоча, звичайно, я сама попросила його їхати швидше.

   Але він мчить, обганяючи машини так, що я почуваюся, як на американських гірках.

   Вже шкодую, що за звичкою влаштувалася на задньому сидінні.

   Тут немає можливості пристебнутись, і всю дорогу мене мотає то в один, то в інший бік. Щоб не пробити собою вікно і не вилетіти прямо на дорогу, мені доводиться судомно вчепитися обома руками передні сидіння.

   - Не хвилюйтеся! Я ж везу вас із вітерцем! І зате встигнемо вчасно!

   Посміхається водій, помічаючи, мабуть, моє перекошене обличчя у своєму дзеркалі і заходячи на черговий віраж, від якого мене буквально зносить в інший бік.

   - У мене діти! Я їм жива потрібна!

   Випалюю, чіпляючись за його сидіння.

   - Мамочко, не хвилюйтеся. Це легкий вітерець! Дуже легенький!

   Ага. Боюся уявити, що для нього великий вітер. Або ураган. Навіть питати не стану. А раптом ще візьме та й покаже? Тоді я точно щонайменше заїкатися почну. А мені дітей ще правильно розмовляти вчити, між іншим!

   - Ну ось. Хвилина в хвилину!

   І правда. Машина різко гальмує біля входу в аквапарк і я мало не влітаю головою в годинник, на який дивлюся.

   - Ось ваші гроші, - вкладаю в його руку купюру і бігом мчуся нагору, на ходу кидаючи вітання охоронцям.

   Потрібно з ними обов'язково поговорити. Бажано сьогодні! Щоб не йшли більше на поводі у малечі!

   – Діана! Ну, де тебе носить?

   Вже майже долітаю до приймальні, як на повному ходу в коридорі мало не врізаюсь у Віру.

   - А що таке? Я вчасно, між іншим!

   – Ага!

   Віра пирхає і кривить повні губи в усмішці.

   Виглядає це… Дивно… Вона нещодавно закачала губи, щоби не відставати від моди. Але мені щоразу здається, що цей силікон ось-ось лусне! Особливо коли Віра їх підтискає чи кривить, як зараз. Та й смішно це виглядає насправді.

   - Найрозумнішою чи найхитрішою себе вважаєш?

   Віра виразно переплітає руки на грудях.

   Груди у неї теж, до речі, солідно збільшилися за допомогою тієї ж клініки. Але так здивовано я дивлюся на неї не через це. Хоч теперішній її п'ятий розмір чого таїти, щоразу навіть мене змушує розглядати її груди.

   Навіть не спеціально. Очі самі туди опускаються.

   Але сьогодні пишні груди Віри привертають особливу увагу. Тому що вони мало не вистрибують з дуже вже відкритої білої сорочки, перетягнутої широким чорним поясом, наче саме для того, щоб ці груди і підкреслити.

   Це має вигляд… Агресивний.

   Ну, у тому сенсі, що якби я була чоловіком. Тому що агресивність від Віри зараз виходить саме у плані спокуси! Та ще якої! Наче вона прямо з якогось нічного клубу на роботу з'явилася. А там була битва не на життя, а на смерть за якогось мачо!

   - Це чому?

   Знизую плечима, посміхаючись.

   У нас із Вірою хороші стосунки. Ми часто підколюємо одна одну.

   – Тому що добрі люди приходять на роботу на годину раніше! І вже годину, як отримують наганяй у кабінеті у головного! А ти все пропускаєш!

   – Нагоняй?

   Тоді першою отримати мушу його я. Чи це про щось інше?

   - Руслан Давидович розбушувався, так?

   – Ой, Діанко!

   Віра картинно закочує очі і цокає язиком.

   – Ну, до чого тут Давидовичу! У нас тепер нове керівництво! І уявляєш? Сестра Давидовича сьогодні прилетіла до його кабінету ще до світанку! Каже, заміщатиме його! Ну? Ти уявляєш?

   – То щоб за всі попередні огріхи не отримати?

   Ну так. Хто його сестрі виписувати буде, якщо щось там не так? Навіть із паперами чи балансом. Вона як би і ні до чого! Не вона ж увесь час справами займалася!

   Наш директор вигадав хитрий хід!

   Тільки хто ж тоді там буянить, якщо Арбатов ще вночі поїхав?

   – Ой. Я тебе благаю! Не прикидайся ти наївною овечкою! Хазяїна нового вона охомутати хоче! Ось і вилазить зі шкіри! Ти б бачила, як вона сьогодні вбралася! Прям ... Прям як на полювання, нічого не скажеш! Стерва. Ні. Ну, просто зміюка! Їй що? Чоловіків багатих мало? У Давидовича друзі такі, що будь-кого могла б вибрати і не помилиться!

   - Ти, я дивлюся, теж неспроста так вирядилася, га? Теж на полювання? Чи як?

   - Та й ти, я дивлюся, - Віра окидає мене прискіпливим поглядом з ніг до голови, злегка примружившись. – Май на увазі, Діана Романівно. У битві за такого чоловіка подруг нема! І не сподівайся!

   - Та хто ж там такий? Що ви тут божеволієте?

   – О….

   Віра знову закочує очі та округляє губи.

   У її міміці це найвищий ступінь захоплення.

   - Ти навіть уявити не можеш! Самець! Чистокровний! Такий шикарний! Тиран, звісно. Це так. Однозначно. Характер просто жах. Але все інше…. Це космос! Так би й зжерла!

- Ти з глузду з'їхала? Віра!

   Я сміюся і водночас розглядаю подругу так, ніби бачу її вперше.

   Вона що? Серйозно?

   – Навіщо тобі такий? Із жахливим характером? Тобі що? Нервів мало? Віра?

   Чому її обличчя змінюється? Раптом блідне і починає плескати очима. Часто-часто… А після…

   - Ой, мені пора. Справ так багато!

   Вона просто плескає мене по плечу і випаровується. Так, ніби за нею женеться зграя собак.

   - Снідати треба до робочого часу!

   Лунає за моєю спиною громовий голос.