2 розділ 2

Охххххх…

   Мені хочеться провалитися під землю.

   Напевно, Арбатов ніколи в житті такого ще не проживав!

   Ні. Ну правда.

   Це виглядає як чисте знущання!

   Спочатку йому калюжу під ноги влаштували. Майже покалічили, залишивши з кульгавою ногою. А тепер ще натягнули на голову корону з фольги!

   З Арбатовим ми були дуже щасливі.

   Та я божеволіла і мурашки бігли по шкірі щоразу, коли він хоча б просто до мене торкався! Або дивився… Так, як уміє лише він. Як дивляться на бажану та кохану жінку, але…

   Я знаю, що таким він був лише зі мною. У ті дні, коли ми тільки-но одружилися. І їх було так небагато, хоч вони й залишились у моєму серці назавжди!

   І так сильно, що досі пам'ятаю кожну секунду.

   Досі жоден чоловік і на соту частину не викликав у мені тих божевільних почуттів, які він викликав одним поглядом! Не кажучи вже про більше…

   Сама не помічаю, як переводжу очі на його чуттєві, нереальні губи.

   Спалахую, наче знову відчувши все те, що вони творили.

   З моїми губами… З усім моїм тілом…

   Не пропустивши жодної клітинки на ньому!

   Але Арбатов у житті зовсім інший.

   І я чудово це пам'ятаю!

   Він твердий. Владний. Не дозволяє нікому йому суперечити чи йти наперекір!

   Він одним поглядом вміє прибити до підлоги та придушити будь-кого!

   Та що там казати!

   Цей чоловік викрав мене серед білого дня і просто поставив перед фактом, що я маю стати його дружиною! І це не обговорювалося!

   Арбатов жорстка людина насправді. Та й як інакше він у такому віці став би мільярдером?

   Він точно нікому не дозволить ніяких вільностей!

   І тим більше, не дозволить, щоб з нього сміялися і робили з нього блазня!

   Адже саме так все зараз і виглядає…

   Наче над ним просто сміються чи знущаються. І корона ця... Блискуча в тьмяному світлі коридору в його чорному волоссі і з»їхавша набік...

   Вона виглядає, ніби на Арбатова насунули блазенський ковпак!

   Здається, він зараз саме про це думає.

   Я бачу, як біліють його кісточки на кулаках, що міцно стиснулися. І як шалено роздуваються зараз його ніздрі! Як спалахують чорні очі.

   - Ми підемо. Якщо вам, звісно, ​​не потрібна допомога.

   Я хапаю за руки своїх дітей.

   Ловлю їх здивовані погляди.

   Захват на них змінюється здивуванням, а в Алінки, здається, вже й сльози навертаються на очі.

   І я задихаюсь.

   Мені зараз їх просто дуже шкода!

   Вони старалися. Хотіли якнайкраще. Подарунок принесли Арбатову, ці скульптури.

   Мої діти дуже добрі. І щедрі. І вміють бути такими вдячними!

   Уявляю, чого варто було Дімці таки визнати, що його врятували!

   А корону подарувати, за яку вони взяли перше місце...

   Арбатов навіть не уявляє, як вони мріяли про це перше місце!

   Скільки виробів зробили за останній рік!

   Сиділи над ними ночами, хоча я з усіх сил і виганяла їх спати.

   Знаю, що вони вдавали, ніби заснули, а потім вилазили з-під ковдр і під тьмяним світлом ліхтарика продовжували працювати над своїми виробами. Ховалися від мене. І ніколи не дозволяли їм допомогти!

   – Ми самі, мамо! Ну, ти що?

   Обурено надували губи, коли я намагалася.

   - Ми займемо перше місце! Самі!

   Гордо заявляла Алінка, а Дімка впевнено кивав.

   – Але ж для цього треба старатися! Самим! Перше місце просто так не дають!

   – Мам! А коли ми візьмемо перше місце, правда наші вироби ти поставиш на найвиднішому місці?

   - Обов'язково, мої сонечки!

   Я притягувала їх до себе, таких затятих, обіймаючи обох одночасно. І цілувала.

   Я була впевнена, що кожен їхній витвір справжній шедевр.

   І заспокоювала їх кожного разу, коли вони поверталися похмурі, бо знову не посіли перше місце.

   Хоч мені самій хотілося плакати, коли я бачила їхні опущені голівки.

   – Обов'язково поставлю! Це буде ваша перша перемога! Їх треба буде зберегти на все життя!

   А тепер Алінка подарувала свою корону Арбатову. Тому що не вдалося порадувати його крижаною скульптурою.

   Вона і Дімка теж дивляться на нього зараз так захоплено… Затамувавши подих…

   Обидва чекають, що він оцінить.

   Але...

   Звідки йому знати?

   Та навіть якби він знав, хіба зумів би оцінити?

   Для цього потрібно самому бути батьком. Бути з ними поряд. Розуміти, як багато для них це означає!

   Для них буде просто катастрофою, якщо він зараз зірве цю корону з голови та розтопче! Ще й насварить їх!

   А в його очах вже починається справжнісінька гроза! Просто буря!

   Тільки мої діти чекають його захоплення ...

   Благаюче дивлюся на нього.

   І в цей момент відчуваю просто шалену гіркоту.

   Адже я його любила. Це його діти, а він про них нічого не знає! І… Може зараз просто розтоптати їх!

Цей момент, коли вони поряд…

   У мене стискається серце.

   Дімка точна копія Арбатова. Навіть вираз обличчя!

   А Алінка…

   Алінка зовсім не схожа. Ні на Дімку, ні на Олександра, ні навіть на мене.

   У неї білі локони. І яскраво-зелені очі. Навіть не уявляю, у кого вона така!

   І вони зараз…

   Так дивляться на нього.

   З таким захопленням та очікуванням…

   А Арбатов наче й не помічає.

   Він поруч.

   Такий зараз рідний і такий чужий… Так далеко, бо нічого не розуміє та не відчуває!

   У мене все перевертається всередині. Як би я хотіла, щоб усе було інакше!

   Звичайно, краще зараз схопити дітей за руки та просто втекти.

   Але я не можу зробити їм так боляче!

   А їм буде боляче. І якщо Олександр зараз бурмотітиме якісь лайки і якщо відмахнеться! Це ж буде удар прямо в їх такі великі і такі маленькі сердечки!