Розділ 35. Ще одне весілля

Рогнеда так і залишилися сидіти в кріслі. Там і заснула. Прокинулася ввечері, але навіть не зробила спроби встати.

Він пішов. Навіть слова не сказав на прощання. Мовчки розвернувся і пішов.

Наче не він дивився з обожнюванням всі ці півтора року. Наче не він просив продовжити контракт. Наче не він їздив у людські землі, щоб знайти для неї блакитну кров.

Брехав?

Якщо вже зміг обдурити принцесу, то чому не міг зробити це з давно померлою князівнею?

Він так і не розірвав заручини. Ні коли їздив додому, ні зараз. Все, що було потрібно, це сказати своє слово і скасувати заручини. Заручини — не весілля, достатньо було оголосити своє рішення, і ця руда нахаба втратила б над ним владу. І він міг залишитися. Міг.

Але ж ні. Він мовчки пішов за своєю нареченою. Наче так і треба.

Тож мабуть, йому були потрібні тільки знання з її бібліотеки, а не вона сама.

— Рогнедо, досить, бо я вже не витримую твоїх страждань, — на бильце крісла опустився Крокус. — Вставай, поїдемо кудись на бал. Вполюєш собі красунчика і поновиш сили.

— Навіщо?

— Бо я не хочу помирати від твоєї туги!

— Тоді нам варто розірвати зв’язок.

— Ти зовсім з глузду з’їхала?

— Все безглуздо.

— Вставай. Ходімо прогуляємося. Тобі потрібно мізки провітрити.

— Припини, — Рогнеда спробувала відмовитися, коли Крокус почав вливати в неї силу. — Не виснажуй себе. У цьому немає сенсу. Добре, я встану, тільки припини.

Рогнеда піднялася з крісла.

— От і добре. Давно б так. Ходімо спустимося в сад. Там троянди потрібно посадити.

— Байдуже.

— Тоді ми для початку вийдемо з кімнати і спустимося до їдальні. Келих молока вже чекає на тебе.

Рогнеда мовчки пішла за своїм фамільяром. Принаймні він залишився їй вірним. А більше нікого і не треба. Люди завжди зраджують.

Коли дійшли до дверей кімнати Устина, вона спинилася. Увійшла, сама не знаючи, що хоче побачити. Чорне зі сріблом — його улюблене поєднання кольорів. Дзеркало, те саме, перед яким вона розчісувала йому волосся. Рогнеда підійшла і сперлася на спинку стільця. Вона тоді чекала, що він злякається. Що спробує вирватися і втекти. Але ні. Устин сидів нерухомо і тільки дивився у дзеркало на їхнє спільне відображення. Дивився так, наче ніколи не бачив нічого привабливішого, ніж стару мертву упириху, яка змушена пити кров, аби продовжити своє існування.

І з кожним днем обожнювання в його погляді ставало все більше. І вона вірила йому. Вірила, бо хотіла вірити.

Рогнеда роззирнулася. Брехун. В цій кімнаті жив брехун. Вродливий, чарівний, турботливий… брехун. Брехливіший за всіх тих, хто приходив в Старий Замок раніше.

Рогнеда підійшла до столу. Тут все ще лежали книги, які Устин взяв з бібліотеки. Дивно, що він не спробував їх поцупити. Листки, списані схемами і чернетками заклинань. Що він намагався зробити?  А, так, він же обіцяв амулет від сонячного світла. Брехун.

Глечик із зіллям для збільшення магічних сил. Трохи недопитий, он ще з півсклянки лишилося. Устин кожного ранку, відразу як вставав з ліжка випивав стакан натщесерце.

Як же хотілося знову побачити його закоханий погляд і почути оте «моя пані»…

Рогнеда схопила глечик і з усіх сил пожбурила його в стіну. Друзки полетіли у всі сторони. Вода бризнула і попала їй на обличчя і сукню.

Щось було не так.

Рогнеда витерла бризки зі щоки і лизнула крапельку з долоні. Тут же виплюнула.

— Гостено! Стерво! Як ти посміла?! Я тебе на порох зітру!

— Що сталося? — Крокус злякано відлетів від Княгині. Він уже і забув, коли бачив її настільки розгніваною.

— Тільки вона та я знаємо рецепт цього зілля. І я його Устину не підливала.

— Що за зілля?

— Зілля повної покори. Те саме, з книги рецептів старої княгині.

— Ви впевнені, що це те саме зілля? — обережно перепитав Крокус.

— Не дивно, що Устин пішов мовчки. Вистачить і ковтка, щоб будь-кого перетворити на маріонетку. Він же тепер нічого не може, тільки виконувати прості накази, а коли наказів немає, буде відтворювати одну й ту саму, найбільш звичну для себе схему поведінки. Ця руда нахаба наказала йому піти і він пішов. Ось тому він і пішов!

Рогнеда стала перед дзеркалом і почала листати відображення, шукаючи потрібне. Шкода, що Зимний ще не прокинувся. Від його допомоги вона б зараз не відмовилася.

Нарешті, Рогнеда знайшла те, що шукала. Дзеркало показало скромно обставлену кімнату, де на вішалці висів готовий до одягання червоний із золотою вишивкою костюм. Устин теж тут був. Він спав. Сам. Видно, трохи сорому у рудої нахаби ще залишилося.

Рогнеда прогорнула ще декілька відображень, доки не побачила в дзеркалі наречену Устина.

Дівчина сиділа на стільці посеред кімнати в компанії дюжини дівчат, одна з яких саме закінчила заплітати їй вигадливу косу. Дівчата закінчили співати тужливу пісню про дівоцтво і збиралися почати наступну, але одна з них, наймолодша, якій на вигляд і чотирнадцяти не було, спитала:

— А чому так рано мага запросили? Можна було хоча б годину на дев’яту, щоб сонечко вийшло. І людям зручніше і ти б виспалася, — дівча широко позіхнуло, ледве встигши прикрити рот долонею.

— Так треба, Лізо, — відповіла Лиска. — ми з Устином одружимося на світанку, за древнім обрядом. Запросимо в свідки ніч і день. Тоді наш союз буде освячений самою магією.

— І мій брат знову буде нормальним? А то він  сам не свій повернувся. Навіть маму не впізнав. І нас з Сімою теж.

— Так! Це та упириха так зробила, щоб він вас забув. Але після шлюбного обряду чари спадуть.

— Дурне дівчисько… — Рогнеда роздратовано прибрала зображення. — Отже, на світанку. Чудово. Крокусе, вели запрягти коней. Я їду!

***

Карета із давно забутим гербом на дверцятах мчала нічними дорогами. За нею нісся вогнегривий кінь: татош був неабияк стурбований тим, що його магічний симбіонт майже перестав відчуватися, наче зв’язок ослаб на стільки, що ось-ось сам розірветься.