Розділ 8

— Ні! — різко заперечила я, хитаючи головою. — Ні, ти не підеш до нього.

— Піду.

Він піднявся на ще одну сходинку вище, а я потягнулася своїми руками до нього. Господи, це буде справжня катастрофа!

— Що з тобою? – Гліб криво посміхнувся. — Так сильно хвилюєшся за свого сусіда?

Звісно, я за нього хвилююся. Він піднявся ще вище так, що мої руки вперлися до його грудей.

— Відійди, Аміно.

— Не відійду!

Він зробив крок уліво, намагаючись мене обійти, але я швидко зробила те саме, перекриваючи йому прохід.

— Ти даси мені пройти, чорт забирай? — гаркнув чоловік роздратовано.

— Припини! — спокійно сказала я, дивлячись йому в очі. — Не поводься як неандерталець, що от-от побіжить забивати мого сусіда камінням. Я… Я трохи перебільшила, гаразд?

— Що саме ти перебільшила? — Гліб примружив очі.

— Ну…

Я не встигла договорити, бо він просто поклав свої руки на мої плечі та легко відштовхнув мене вбік. Гліб піднявся на сходовий майданчик. Підозрюю, що він знав під яким номером знаходиться моя квартира, бо підійшов до дверей наступної та голосно постукав.

— Перестань! — прошипіла я та підбігла до нього. — Уже пізно.

Я спіймала його за руку вище ліктя, намагаючись відтягнути від дверей. Але він навіть не похитнувся. Мої пальці зіслизнули по міцних мʼязах. Я, звісно, змусила себе не думати про те, якими приємними виявилися його руки на дотик.

— Чому він не відчиняє? — голосно спитав Гліб, гримаючи кулаком у двері. — Гей, ти там глухий?! Відчиняй! Інакше я вибʼю ці чортові двері.

— Будь ласка, припини! – попросила я. — Зараз почують інші сусіди.

– Мені все одно. Головне, щоб він почув.

Замок клацнув, і я завмерла з відкритим ротом. Він удома? Я до останнього сподівалася, що він у лікарні чи ще десь в іншому місці.

— Нарешті, — пробурмотів Гліб.

Він випрямився, готуючись зустрітися зі своїм ворогом чи суперником. Але коли двері відчинилися на порозі зʼявився пан Віталій.

— Ви, здається, стукали? — спитав він і примружив очі. – Вибачте, у мене слуховий апарат зламався. Я погано чую.

Я помітила, що Гліб розгубився, тож зі всієї сили відштовхнула його.

— Добрий вечір, пане Віталію! — з усмішкою сказала я.

— А це… Це хто? Не можу знайти свої окуляри.

Я заглянула всередину та одразу ж помітила окуляри.

— Вони у вас на комоді в коридорі.

— Га? — перепитав він і показав на своє вухо. — Я не чую.

Я швидко забігла в коридор, схопила окуляри та наділа йому на перенісся.

— А, це ти! — впізнав чоловік. — Щось з твоїм…

— Усе гаразд! – швидко сказала. — Просто мій друг переплутав двері та почав стукати до вас.

Старий усміхнувся мені, киваючи головою. Упевнена, він мало що розумів без свого слухового апарату.

— Я проведу вас до спальні, гаразд? Вибачте, що потурбували.

Я обійняла його за плечі та повела вглиб квартири, озирнувшись на Гліба, що стояв біля дверей та дивився на мене, схрестивши руки на грудях.

— На знак вибачень я принесу вам печиво! — наостанок крикнула я та побігла до виходу.

Я зачинила за собою двері, а тоді зі всієї сили вдарила Гліба в груди.

— Ти мало не налякав старого дідуся!

— Не думав, що тебе приваблюють чоловіки такого віку, — сказав він, приховуючи в голосі глузування. — Скільки йому? Вісімдесят?

— Два, — додала я та прочистила горло. — Йому вісімдесят два.

— Вау! – Гліб видав смішок. — І часто тобі сняться еротичні сни з твоїм сексуальним сусідом? Думаю, йому знадобиться не одна пара окулярів, щоб знайти твою…

— Мовчи! — я підняла руку вверх, зупиняючи його. — І що це за такі брудні розмови від незайманого?

— Вибач? – перепитав він, запитально піднявши брову.

Я відвела ногу вбік, опираючись на праве стегно. Гліб був очевидно спантеличений, наче я застукала його зненацька.

— Нема чого соромитися, любий. Ліза сказала мені, що у тебе ще не було сексу.

— Та невже? — Гліб схилив голову вбік, не зводячи з мене свого погляду. — Вона так і сказала?

— Ви два роки зустрічалися, і у вас жодного разу не було сексу! Не так важко і зрозуміти, знаєш.

— А ти… здогадлива.

Я закотила очі та втомлено видихнула.

— У тебе проблеми з цим? — поцікавилася я. — Саме тому ти обрав мене, чи не так?

Я помітила, що на його обличчі зʼявилася тінь усмішки, наче ця розмова була дуже веселою для нього. Він сперся до стіни одразу ж біля дверей моєї квартири.

— Просвіти мене, — сказав Гліб серйозним тоном.

— Мені часто кажуть, що я вродлива, приваблива, сексуальна. Ти побачив мене і подумав, що ну… – я кивнула головою на його пах. — Це спрацює. Якщо у тебе справді є проблеми з цим.

Я прочистила горло та спробувала підбадьорити його своєю усмішкою.

— Але в цьому нема нічого принизливого. Звернися до спеціаліста.

— Мені не потрібен лікар, Аміно, – Гліб випрямився та уважно подивився мені в очі. — Те, що у мене не було сексу з Лізою, не означає, що його не було взагалі.

— О! То… То все-таки зʼявилися проблеми?

— Знаєш, мені дуже приємно, що ти так хвилюєшся за статеві функції мого організму, але усі хвилювання безпідставні, Аміно. Повір, у нас буде багато дітей.

Я мало не закашлялася власною слиною. Не встигла отямитися від заручин та можливого одруження, як він уже про дітей заговорив. Гліб точно помітив моє збентеження. Він підійшов ближче до мене та зупинився майже впритул. Мені довелося відхилити голову назад, щоб глянути йому в очі.

— Не забудь зібрати свої речі, кохана, – прошепотів він. — Я заїду за тобою завтра…
 

Гліб
Дивовижно, як дві абсолютно чужі людини можуть бути такими схожими. У них майже ідентичні риси обличчя, голос, навіть родимки на шиї в однакових місцях і очі… Такі яскраві блакитні з незначним вкрапленням зеленого.

Я сильніше натиснув олівцем на папір, щоб зробити чіткіший контур її пухких губ. Єдине, що відрізняло їх, — характер. Я очікував, що Аміна буде такою ж тихою та спокійною, як Вона, але це далеко не так. Ця дівчина вирізнялася своїм сарказмом, дотепними жартами, маніпуляціями й провокаціями. Це дратувало і водночас захоплювало мене. Неможливо було не захоплюватися дівчиною, яка буквально постала із мертвих. Нова іграшка, нова заміна, нова одержимість…

***
Я подумала, що для початку мені вистачить однієї валізи з усіма необхідними речами. У мої плани не входило затримуватися надто довго в одному домі з Глібом. Для початку мені потрібно змусити його відпустити Влада. Тоді я знайду компромат на свого нареченого та зроблю все, щоб втекти від нього. У мене ще була надія на Влада. Він обіцяв, що ми розберемося з цим удвох, тому я вирішила чекати на нього.

Сигнал автомобіля під вікнами дав мені збагнути, що Гліб уже приїхав за мною. Я востаннє оглянула свою квартиру, даючи слово, що повернуся сюди.

— Це все? – спитав Гліб, коли я віддала йому свою валізу.

— Угу! Усі старі речі вирішила залишити тут. І якщо раптом мені щось знадобиться, ти купиш.

— Розумно, — тихо пробурмотів він.

— Я поїду на своєму автомобілі.

— Ти поїдеш зі мною.

Категоричність в його голосі починала мене дратувати.

— Коли тоді я заберу свою машину?

Гліб глянув на мій маленький білий автомобіль та скривився.

— Ніколи. Моїй дружині не личить їздити на такому кориті.

— Ти… Ти обізвав мою улюблену машинку? — обурилася я. — Може, купиш тоді мені нову? Таку, на якій би личило їздити твоїй дружині?

— Не хвилюйся, — Гліб зачинив багажник та уважно подивився на мене. — Уже купив.

– Щ-що? Ти жартуєш?

– Сідай!

Я думала, що це жарт, доки Гліб не привіз мене на підземну стоянку багатоповерхівки. Він зупинився одразу ж біля новенької сріблястої іномарки. Вона була ідеального розміру для мене. Я вражено ахнула, розглядаючи її з усіх боків.

— Боже, це наче з моєї карти бажань! — сказала я, не приховуючи свого захвату.

— Подобається? — спитав Гліб, спершись на капот свого автомобіля.

— Ти ще питаєш? Вона неймовірна!

Я мало не стрибала на місці. Мені досі не вірилося, що Гліб купив цю машину для мене. Але попри всю радість я відчувала дещо неприємне всередині. Рано чи пізно мені доведеться заплатити за усі ці подарунки. І в голові закралися сумніви. Може, він просто намагається задобрити мене? Гліб такий непередбачуваний. Мене не полишала думка, що він щось задумав…

— Пентхаус? — спитала я, заходячи в чисте просторе приміщення.

— Ти очікувала щось інше? — поцікавився Гліб.

— Не знаю… — я покрутилася на місці, озираючись довкола. — Чомусь думала, що у тебе будинок.

— Тут два поверхи. Чим не будинок?

Я прослідкувала поглядом за тим, як він підійшов до панорамного вікна. Мої ноги повели мене до нього. Я глянула вниз та затремтіла.

— Так страшно, — тихо прошепотіла, зробивши декілька кроків назад.

— Боїшся висоти? — Гліб озирнувся на мене.

— Ні. Тільки якщо ти не скинеш мене звідси, — пожартувала я.

Але його губи навіть не здригнулися, а вираз обличчя залишався серйозним. І тут я зрозуміла, що попри свою зухвалість, я все ще дуже сильно боялася його. Я нічого не знала про цього чоловіка, окрім того, що він дуже любить погрожувати. А якщо одного дня Гліб перейде від погроз до дій? Здається, до цього моменту я й не здогадувалася, як сильно влипла. Усе це було квіточками — звичайна гра, щоб врешті-решт затягнути мене у свою клітку.

— Зверху є декілька спалень, – заговорив Гліб, ніби прочитав усі мої думки. — Вибери собі якусь.

— А-а-а ти? — спитала я, заїкаючись.

Він легко усміхнувся мені, наче хотів заспокоїти. Але чи було це щиро? Я дуже сумнівалася.

— Я залишуся тут.

— Добре. Я… Я можу їхати коли й куди захочу?

— А тобі кудись треба? — поцікавився Гліб, примруживши очі.

— Так, — тихо відповіла я. — У мене справи завтра.

— Я буду на роботі. Ти можеш їхати собі куди завгодно. Головне, щоб ти повернулася сюди.

— От і чудово!

Я натягнуто усміхнулася йому та розвернулася, щоб якнайшвидше сховатися в одній з кімнат.

— Аміно? – голос Гліба зупинив мене на півдорозі.

— Так? – спитала я, озирнувшись на нього.

— Що відбувається? Ти боїшся мене?

— Ти сам знаєш, — тихо прошепотіла, ховаючи свій погляд. 

— Недавно ти пропонувала нам зʼїхатися, а тепер боїшся, бо я привів тебе у свій дім?

Я оглянула стіни, порожній комод, до блиску натерті поверхні… Тут не було жодного натяку на те, що він справді живе в цьому пентхаусі.

— Просто я не впевнена, що це дійсно твій дім, –  чесно  сказала я пошепки, після чого піднялася на другий поверх.

До вечора я розібрала свою валізу. Гліб говорив правду, коли обіцяв не тривожити мене. Я майже не відчувала його присутності. А коли прокинулася вранці, то його вже й не було...

— Він щодня питав за вами, — заговорила до мене медсестра.

— Стільки всього сталося, що я мало не забула навідатися до нього, — тихо відповіла я, крокуючи коридором будинку для літніх людей.

– Він зрадіє, коли побачить вас сьогодні.

Я спробувала усміхнутися, а тоді легко постукала у двері кімнати. Злегка відчинивши їх, я просунула голову всередину та одразу ж помітила його.

— Привіт, дідусю, — лагідно сказала я.