Розділ 5

— Вау! – не стрималася я, коли нотаріус закінчив читати заповіт.

Гліб переможно усміхався поруч зі мною. Я прослідкувала за ним поглядом та помітила, з якою злістю дивився на нього батько. Мабуть, не дуже приємно було дізнатися, що уся мережа їхніх готелів, головний офіс, маєток і все інше дістається старшому внукові. Претензій не могло бути, адже він виконав одну з основних умов заповіту – заручився до його розкриття. Залишалося лише одружитися до тридцяти, щоб цей заповіт почав діяти. Як я вже зрозуміла, тридцять йому стукне найближчим часом.

– Ти знав? — суворим тоном спитав у нього батько.

– Звідки я міг це знати? — невинним тоном відповів той. — Як і ти, я щойно вперше побачив на власні очі заповіт.

— Брехун! Те старе стерво… Вона попередила тебе!

— Не смій! — Гліб говорив спокійно, але я помітила, як сильно він напружився. — Не смій називати так її.

— Не хвилюйся, батьку, – заговорив у іншому кінці столу Антон. — Не тільки ти залишився ні з чим. Але дякую бабусі, що дала нам привід зібратися за такою смачною вечерею. Хтось куштував цей стейк? Запевняю вас, що це найсмачніше мʼясо з усіх, які я коли-небудь їв.

— Заткнися! — гаркнув до нього батько.

Я здригнулась від цього тону та затремтіла. Це нагадало мені ті часи, коли мій тато розмовляв зі мною так. Після цього зазвичай у хід ішли кулаки. Я глибоко вдихнула та зробила ковток вина, сподіваючись, що ніхто не помітив моєї дивної реакції. Але Гліб, схоже, помітив, бо його погляд був прикутий до мене. Я поставила келих назад на стіл та трохи понурила голову. Мої очі зосередилися на Лізі, що потайки кидала дивні погляди на Гліба. Не важко було зрозуміти, що вона шкодує про свій вчинок. Ще б пак! Втратила такого багато нареченого. Могла б їй поспівчувати, якби вона не спала з хлопцем, у якого я закохана. Тому мені зовсім не було шкода її.

— Я прошу вас усіх заспокоїтися, – заговорила мама Гліба. — Ми всі любили нашу бабусю. До того ж вона залишила свій спадок не чужій людині. Це наш син, — вона подивилася на свого чоловіка, а тоді перевела погляд на Антона, — а також твій брат. Ми маємо поважати волю покійною.

— Повністю з вами згідна, — сказала я, і всі повернули голови в мій бік.

Мабуть, це був не найкращий момент, щоб втрутитися.

— Але вам, звісно, краще знати, – швидко додала я та спробувала усміхнутися. — Хоча упевнена, що Гліб чудово впорається з такою відповідальністю. Він… Ем… Розумний, наполегливий, міцний…

— Міцний? – перепитала його мама, піднявши одну брову.

— Як горішок, – пробурмотіла я та схопила свій келих. — За це і випʼємо!

Але ніхто крім мене більше не пив. Усі тільки витріщалися в бік наречених, і кожен з них думав про своє. На щастя, цей вечір не затягнувся надовго. Найпершими пішли його родичі, а тоді батьки та брат. Зрештою ми залишилися удвох, щоб помʼянути його бабусю.

— Якою вона була? – поцікавилася я, ковзаючи великим пальцем по ніжці келиха.

— Хто?

— Твоя бабуся. Ми ж начебто вшановуємо памʼять про неї.

— О! – Гліб злегка підняв обидві брови. — Ти навіть ні разу не бачила її, Аміно.

– І що? Це річниця смерті! Ми зібралися тут, щоб згадати про неї, а усі пішли геть. Знаєш, а я розумію, чому вона залишила усе тобі. Вибач, але вони всі… – я показала рукою на порожні місця. — Ніхто з них не гідний цього!

Я помітила, як кутики його губ злегка піднялися. Він дивився на мене не так, як завжди. Це не був погрозливий чи голодний хтивий погляд. Уперше в цих очах я побачила щось схоже на ніжність.

— Ти б їй сподобалася, – зауважив чоловік.

— Справді? — спитала я з усмішкою.

— Так. Вона теж була такою прямолінійною, трохи зарозумілою, впевненою в собі. У нас з нею були особливі стосунки.

— Це очевидно. Інакше вона б не залишила усе тобі. Ти знав про заповіт, чи не так?

Я підозріло примружила очі, спостерігаючи за тим, як він задумано постукав пальцями по столу.

— Чому ти так думаєш?

Мої очі закотилися. Я сперлася рукою на стіл та нахилилася ближче до нього, не турбуючись про те, що моя сукня підтягнула вверх, а розріз відкрив ще більшу частину стегна.

— Бо ти збирався одружитися з Лізою, а коли вона зрадила, то одразу ж спіймав мене та змусив погодитися на всю цю дурню зі шлюбом. Тепер усе здається дуже логічним. До речі, ти даси мені частину свого спадку? Усе-таки я неабияк допомогла тобі, коли зʼявилася у твоєму житті.

– Т-а-а-к, – протягнув він. — Ти ще той подарунок. Ти отримаєш усе, що захочеш, Аміно.

— Серйозно?

— Але тільки тоді, коли ми одружимося, — додав Гліб, а моя усмішка впала. — У нас, до речі, залишилося три місяці, щоб підготувати все це.

— Як щодо розлучення? — поцікавилася я.

— Яке розлучення? — спитав він, насуплено глянувши на мене.

– Наше. Ти ж розумієш, що я не можу по-справжньому вийти за тебе заміж. Хіба це не фіктивний шлюб?

— Ні.

Усередині все завмерло від серйозності його тону. Він не жартував. Чесно кажучи, на мить я подумала, що все закінчиться, коли Гліб отримає свій спадок. Але якщо ні… Якщо він назавжди привʼяже мене до себе? Я не витримаю цього.

— Гаразд, — зрештою сказала я та спробувала усміхнутися. — Поговоримо про розлучення пізніше.

— Я зроблю так, що це слово зникне з твого лексикону, люба.

Я відкрила рота, щоб щось додати, але він буквально змусив мене замовкнути. Моя долоня стиснулася в кулак. Не зводячи з мене очей, Гліб посміхнувся та допив віскі зі своєї склянки до останньої краплі.

— Чому ти обрала саме цю сукню? — поцікавився він, коли ми їхали в автомобілі.

Я закинула одну ногу на іншу, виставляючи на показ свої стегна. Його погляд пройшовся по моєму тілу, детально вивчаючи кожен сантиметр.

– Щось не подобається? – спитала я та невинно покліпала очима. — Бо просто зараз ти дивишся на мене так, наче готовий зʼїсти.

— Колись ти зрозумієш, що дражнити мене — це не найкраще рішення.

– Та невже? І коли, по-твоєму, я це зрозумію?

— Коли я тебе нарешті зʼїм.

Я завмерла на місці. Як мені взагалі реагувати на його слова? Це погроза чи… обіцянка? Він востаннє оглянув мене з ніг до голови, а тоді відвернув голову до віконця автомобіля. Я відчула дивний жар у животі, і це змусило мене сильніше стиснути ноги. Він тихо хмикнув, ніби помітив мою реакцію на нього. Я кинула сердитий погляд у його бік. Гліб задумано водив вказівним пальцем по своїх губах, ховаючи задоволену посмішку.

— Про що ти думаєш? – зацікавлено спитала я.

— Про те, що мені дуже пощастило, – тихо відповів він…

Не знаю чому, але я злилася через те, що ось уже два дні Гліб не дав про себе чути. Він висадив мене біля мого дому. Я була сердита на своє тіло за ту дивну реакцію на нього, тому якнайшвидше вибігла з його автомобіля, сказавши скупе «бувай». Я не уточнила, коли ми зустрінемося знову і що взагалі робитимемо далі. Мене мало б тішити, що його зацікавленість до моєї персони після наших заручин трохи згасла. Але чомусь я відчувала також гнів. Мені було соромно навіть собі зізнатися, що я злилася, коли не була центром його уваги. До того ж я розуміла, що мені час діяти, щоб якнайшвидше звільнити Влада. У мене був план: закохати Гліба в себе та переконати його відпустити мого друга. Гаразд, згодна! Цей чоловік не з тих, хто закохується, але я могла стати його одержимістю, щоб він виконував абсолютно всі мої забаганки. І коли Влада нарешті відпустять, ми поставимо Гліба на місце та втечемо. Просто ідеально!

Саме тому мій автомобіль припаркувався біля його офісу. Нотаріус під час заповіту зачитав назву їхньої компанії, тож я з легкістю знайшла адресу «AdamGroup» у Гуглі. Я вийшла з автомобіля, тряснувши дверцятами. Трохи нервувала. Дорогою розмотала льодяник з полуничним смаком і впихнула його до рота. Це мало б мене заспокоїти. Дівчина на рецепції підказала мені, що відділення Гліба знаходиться на четвертому поверсі, тому я одразу ж попрямувала до ліфта.

У мене було розуміння офісного дрес-коду, але бажання подражнити свого нареченого значно переважало. Саме тому я увійшла до офісу в коротких білих шортах, топі в тон і чорній шкіряній куртці.

– Вітаю! – з усмішкою заговорила до дівчини, що сиділа за стійкою. — Де тут кабінет Гліба Анатолійовича?

— Ем… А ви…

– Його наречена, – відповіла я, просканувавши поглядом усе приміщення. — Думаю, це там. Дякую!

Я почала іти вперед, ігноруючи погляди інших працівників.

— Зачекайте! — гукнула за моєю спиною дівчиною. — Гліб Анатолійович…

— Буде радий мене бачити, – голосно закінчила замість неї я. – І припини іти за мною! Ти руйнуєш сюрприз.

Я всунула назад льодяник у рот та швидко дійшла до дверей його кабінету. Навіть не постукавши, я увійшла всередину, широко усміхаючись. Гліб відірвав погляд від свого ноутбука та трохи спантеличено насупився, коли побачив перед собою мене.

— Твоя помічниця хотіла зупинити мене! – обурилася я, підходячи ближче до нього.

— Справді? Мабуть, я випишу їй премію за це.

Я кинула на нього сердитий погляд, після чого облизала льодяник і витягнула його з рота. Гліб відкинувся на спинку шкіряного крісла, впершись руками до ручок. Я швидко оглянула його, зауважуючи, що цьому чорту дуже личила біла сорочка та сірий костюм.

— Ти не хочеш бачити свою наречену в себе на роботі?

Я схрестила руки на грудях та перевела вагу тіла на ліву ногу, виставляючи вбік стегно.

— Ну… — Гліб пройшовся по мені уважним поглядом. — Не тоді, коли у неї такий вигляд, ніби вона вирішила потрахати очі кожному працівнику в моєму офісі.

Його слова вкотре змусили мене розгубитися. Я не придумала нічого кращого, аніж посмоктати льодяник, обдумуючи, що сказати далі.

— Ох, любий! – заговорила я, виймаючи смаколик з рота. — Мене цікавлять тільки твої очі.

Гліб не зовсім повірив мені, але я помітила, як в його очах зʼявився хтивий вогник. Він поклав руки на стіл та злегка схилив голову вбік.

– Чого ти прийшла?

Я оглянула його кабінет, покрутившись на місці, після чого сперлася на стіл, закинувши одну ногу.

— Прикриваєш безневинним бізнесом свої темні справи? – спитала я, глянувши на нього.

— Гадки не маю про що ти.

— Серйозно, Глібе! Ти бандит.

— Я? – Гліб голосно розсміявся.

— Припини сміятися! — я випрямила руку та пригрозила йому льодяником. — Ти з тих, що вбивають. Ти говорив, що зробиш це з Владом і зі мною!

– Не своїми ж руками, — сказав він, а тоді раптом вихопив льодяник з моїх пальців.

Я відкрила рота, щоб обуритися, але він раптом легко облизав його кінчиком язика.

— М-м-м… — простогнав Гліб, смакуючи льодяником. — З полуницею.

Його дії чомусь змусили мене зашарітися. Щоки почервоніли, і на мить я взагалі забула, навіщо прийшла сюди. Мій погляд зосередився на тому, як льодяник зник у його роті. Я майже упевнена, що він обвів його язиком і… Моя зрадниця уява почала вимальовувати не зовсім пристойні картинки з цим гарячим язиком у головній ролі.

— Я бачила у тебе зброю, — сказала я, коли нарешті отямилася.

— Всі, у кого рахунок налічує десятки мільйонів, мають зброю, – відповів він, витягнувши льодяник з рота. — І якби тебе це дійсно лякало, то ти не прийшла б сюди.

— Та невже?

— Визнай, Аміно, тобі це подобається.

— Що саме мені подобається?

— Гратися зі мною. Може, навіть я подобаюся тобі? — Гліб запитально підняв одну брову.

— Хіба що у моїх кошмарах! — огризнулася я та злізла зі столу. — То що буде далі? Коли ми зʼїдемося?

Його очі розширилися, ніби таке запитання вразило його.

— Ти хочеш?  – спитав чоловік.

Я відкинула волосся з плечей та опустилася руками на стіл, не зводячи з нього очей.

— Це було б доречно, враховуючи, що ми заручені.

— Гм…

Він задумано постукав льодяником по своїх губах. Я розуміла, що його дім — це єдине місце, де я зможу знайти бодай якусь інформацію. Якщо він триматиме мене на відстані, я не матиму можливості допомогти Владу.

— Я подумаю, — сказав Гліб.

Мене така відповідь не влаштовувала. Чесно кажучи, я думала, що він ще в ніч наших заручин привезе мене до себе додому. Але він не поспішав, ніби не довіряв мені. Ну, нічого! Я теж вмію маніпулювати та грати.

— Чудово! — я фальшиво посміхнулася. — І поки ти думаєш, я знайду когось, щоб порозважатися вночі. До речі, мій сусід багато разів запрошував мене на побачення, а я завжди відмовляла йому. Якось аж незручно. Ти ж не проти, якщо я приведу його до себе? Все-таки я живу одна…

— Зроби це, Аміно, — Гліб подарував мені жорстку посмішку, — і я покажу тобі, для чого мені потрібна зброя.

Я відчула, що зблідла. Він же не серйозно це? Але вираз його обличчя підказав мені, що він зовсім не жартує.

— Ти ненормальний! – буркнула я та вихопила льодяник з його руки. — Я іду геть.

Я випрямилася, схопила свою сумочку та попрямувала до дверей. Моя рука з льодяником зависла біля моїх губ. Я подивилася на Гліба. Згадала, що цей льодяник був у його роті та скривилася. Не хотілося мені руйнувати солодкий смак полуниці його гіркотою, тому я викинула льодяник у смітник біля дверей. 

— На суботу нічого не плануй, — заговорив Гліб, коли я вчепилася за ручку дверей. — У нас зустріч з моїми батьками та їхніми друзями.

— Що це буде? — поцікавилася я. — Скажи, що я маю надіти, щоб зробити навпаки.

— Думаю, тут тобі буде складно здивувати, — Гліб глянув на мене з викликом. — Це гольф.

— Гольф… — повторила я та зморщила ніс. – Ну і нудятина.

— Будь готова о восьмій, кохана.

— Як скажеш, коханий, — пробурмотіла я, виходячи з його кабінету.