Розділ 3

— Куди ми їдемо? — спитала я після приблизно десяти хвилин тиші в салоні автомобіля. — Знову висадиш мене десь на сміттєзвалищі чи на цей раз знайдеш щось романтичніше?

— Що саме ти маєш на увазі під «романтикою»? — поцікавився він, краєм ока глянувши на мене.

— Ну… Вечеря у дорогому ресторані, зустріч світанку в якомусь особливому місці, політ на повітряній кулі. Але з твоїми дивними нахилами, не здивуюся, якщо ти відвезеш мене кудись на кладовище.

Я схрестила руки на грудях і зручніше всілася на пасажирському сидінні. Салон автомобіля був розкішним. Усередині пахло шкірою, наче він тільки-но куплений. Я не помітила ніде жодної подряпини.

— Ти сказав, що у нас багато справ, — нагадала я.

— Так. Ми зараз поїдемо в одне місце, а потім разом повечеряємо та обговоримо усе.

— Повечеряємо разом? Не очікувала, що ти так швидко почнеш втілювати в реальність мої побажання.

— Все, що забажає моя майбутня дружина, – сказав він, подарувавши мені фальшиву посмішку.

— Навіть так? – тихо пробурмотіла я. — Гм, побачимо.

Автомобіль зупинився на стоянці поряд з рядом люксових бутиків. Така колосальна різниця зі сміттєзвалищем відверто вражала. Але я не показувала цього. Може, він просто знайшов вільну стоянку? Я прослідкувала поглядом за Глібом, що обійшов автівку та відчинив для мене дверцята. Якби це був хтось інший, то я б точно подякувала, але він не заслужив від мене ввічливості.

— Що ми тут робимо? — спитала я, коли ми підійшли до дверей ювелірного магазину.

— Обиратимеш каблучку для наших заручин, — відповів він.

Я зупинилася перед ним та схрестила руки на грудях.

— Серйозно? — не змогла стримати невдоволення у своєму голосі. — Це нецікаво! У цьому нема ніякої інтриги.

— Я не знаю твоїх вподобань.

— О, дійсно! Нормальні ж люди перед одруженням ще деякий час зустрічаються.

— Ми з тобою обоє далекі від нормальності, — зауважив він і потягнувся до ручки дверцят.

— Говори за себе! – обурилася я. — У мене нема ніяких проблем.

— Ти упевнена? – Гліб запитально підняв одну брову.

— З головою, маю на увазі.

А у нього вони, мабуть, були, бо інакше я не могла пояснити те, що в біса відбувалося. Він проігнорував мене та легко підштовхнув, щоб я увійшла всередину.

У магазині нас зустрів схвильований усміхнений консультант у чорному костюмі.

— Вітаю! – заговорив він. — Мене звати Олександр, і я буду радий допомогти вам у виборі найкращої прикраси.

— Чудово, — сказала я, усміхнувшись йому у відповідь.

— То що вас цікавить?

— Каблучка, – відповів Гліб, і його голос звучав якось грубіше. – Для заручин.

Він легковажно сперся рукою на скляну поверхню та з очікуванням подивився на мене.

— Т-а-а-к, – я трохи розгубилася, але досить швидко взяла себе в руки. — Каблучка.

— З діамантом? — уточнив консультант.

— Звичайно! Бажано з декількома.

Він відійшов вправо, а я попрямувала за ним. Гліб залишився стояти на своєму місці, але його погляд все ще був прикутий до мене.

— У нас зараз якраз є чудові пропозиції на знижках…

— Знижки? — перепитала я та засміялася. — О, нас не цікавлять знижки. Можливо, щось з нової колекції?

Я подарувала консультанту чарівну усмішку, а він аж загорівся від розуміння, що може отримати хороший продаж. Насправді мені було начхати на те, якою буде ця фальшива каблучка. Я всього лише хотіла перевірити Гліба і його «все, що забажає моя майбутня дружина». Ну, подивимося чи вистачить твоїх грошей на мої забаганки.

— Так-так! – заметушився Олександр. — Тільки сьогодні вранці приїхали нові прикраси. Наче спеціально для вас, уявляєте?

Я мило хихикнула та закивала головою, широко усміхаючись. Мій погляд спіймав зелені очі Гліба, і я тихо прошепотіла:

— Уявляю.

— Яке саме огранювання вас цікавить? «Груша», «Принцеса», «Радіант»? До речі, зараз знову повертається у моду «Маркіз». Можу запропонувати вам ось цей варіант! — Олександр тикнув пальцем на красиву каблучку з довгим діамантом. — Тут хороша якість і прийнятна ціна для такого виду каблучок.

— А щось таке, де не зовсім прийнятна ціна? — запропонувала я, злегка піднявши одну брову. — Мій наречений сказав, що готовий віддати усі свої статки, аби тільки його наречена була задоволена.

Я схилила голову в бік Гліба та невинно покліпала йому очима. Думала, що він, можливо, розлютиться, але на його обличчі не було нічого, крім зацікавлення. Я сприйняла це як виклик, тому вирішила здерти з нього якнайбільше за цю каблучку.

— Ох, є тут у мене дещо новеньке! — Олександр приніс звідкись каблучку, від якої у мене аж подих перехопило.

— Вау! – вражено прошепотіла я.

Це була моя перша щира реакція з моменту, як я увійшла в цей ювелірний салон. У мене аж руки затремтіли від краси, яку я бачила перед собою.

— Каблучка з білого золота з діамантом огранювання «Маркіз», — почав розповідати консультант, — шість каратів.

— Аж шість? — здивовано перепитала.

— І також розсип діамантів по колу вагою два карати.

— Ох, це… Це неймовірно!

— Ексклюзив, — Олександр усміхнувся. — Найдорожча каблучка в нашому магазині.

— Та невже? Гм… Я можу її приміряти?

— Звичайно!

Я думала, що ця вага помітно відчуватиметься на моєму пальці, але це кільце ніби було створене для мене. Я покрутила свою руку з усіх боків, відчуваючи, як сильно билося моє серце. Це, безумно, та каблучка, яку я б хотіла для себе, якби у мене було справжнє весілля з коханим чоловіком. І думка, що вона для фальшивого шлюбу і ніколи не буде моєю насправді, змушувала мене почуватися жахливо.

— То що? — голос Гліба відірвав мене від розглядання діамантів на каблучці. — Ти визначилася?

— Мені ця подобається, — сказала я, дивуючись тому, як виблискував дорогоцінний камінь. – Яка її ціна?

Я помітила, що Гліб відкрив рота, щоб щось сказати, але консультант його випередив:

— Сто тридцять тисяч.

— Сто тридцять тисяч... – тихо повторила і подумала, що якось аж пожаліла бюджет Гліба.

— Доларів, — додав Олександр.

Я мало не подавилася власною слиною, від чого аж закашлялася.

— С-скільки? — ошелешено перепитала.

— Тут загалом вісім каратів, — мʼяко пояснив він, — а ще біле золото. Ну, самі розумієте.

У мене аж рука затремтіла. Я мало не впала від усвідомлення того, що на моєму пальці зараз пʼять мільйонів. А якщо я ненароком подряпала діамант? Якщо я десь щось зачепила? Знаєте, інколи я буваю незграбною.

Я швидко зняла каблучку та поставила її на скляну поверхню.

— Я тут подумала, коханий, – заговорила до Гліба, мило усміхаючись. – Може, ти сам обереш мені каблучку? Хочу сюрприз! Можеш… – я махнула рукою в той бік, куди консультант вів мене раніше. — Можеш глянути щось на знижках. Я почекаю тебе на вулиці.

Він нічого не сказав, а лише провів мене своїм поглядом аж до виходу.

Сто тридцять тисяч доларів… Може, у мене щось зі слухом? Я таких великих грошей ніколи й в руках не тримала. Хоча тепер я можу сказати, що приміряла каблучку з шестикаратним діамантом та розсипом дрібніших каменів.

Я тинялася туди-сюди біля ювелірного салону в очікуванні Гліба. Він досить довго щось обирав, тож я була впевнена, що в кінцевому результаті на моєму пальчику буде інша каблучка. Але в цьому був сенс. Я й не хотіла отримувати від нього такі коштовні речі. За ті гроші він краще купить собі нову тачку, аніж придбає таку дорогезну каблучку для фальшивої нареченої. Чоловік вийшов з магазину з невеликим паперовим пакетом у руках. Він попрямував до свого автомобіля та кивнув головою, щоб я пішла за ним.

За його словами на нас чекає спільна вечеря. Власне, так і сталося, адже ми опинилися на терасі невеличкого ресторанчика. Не те щоб я сподівалася, що він відведе мене в якесь більш вишукане місце.

— Цієї суботи моя матір організовує один захід, — заговорив Гліб, паралельно гортаючи меню. — Я хочу, щоб ми пішли на нього разом. Тоді ж я привселюдно зроблю тобі пропозицію.

— Я проти привселюдного освідчення, якщо тобі раптом цікаво.

— Мені не цікаво, кохана.

Я закотила очі та втомлено зітхнула. Тепер ще й переживати цей сором привселюдної пропозиції. Мені завжди хотілося, щоб це було скромно, романтично та лише для двох.

— Як твої батьки відреагують на те, що ти приведеш нову наречену? — поцікавилася я.

— Власне, саме тому я і зроблю це на очах інших, — сказав він, відірвавши погляд від меню. — Щоб мої батьки не змогли втрутитися та завадити мені.

— Як ти поясниш їм це? Думаю, вони були знайомі з твоєю дівчиною.

— Колишньою дівчиною, — виправив він. — Я не буду нічого пояснювати. Це зробить вона.

— О-о-о… – здивовано протягнула я та злегка примружила очі. — Чим ти пригрозив їй?

— Смертю її коханця.

Я затремтіла від тону його голосу та усвідомлення того, що він має на увазі Влада.

— Здається, ти маєш подякувати йому за можливість використати стількох людей, — пробурмотіла я.

– Я подумаю, як це зробити, — буркнув Гліб і нещиро посміхнувся мені.

— Наприклад, можеш відпустити. Усі твої «іграшки» , — я показала пальцями лапки, — погодилася на твої умови, тому тобі нема сенсу тримати його.

— Нема причин для хвилювання, Аміно. Я виконаю свою частину нашої домовленості та відпущу його, але тільки після того, як ми офіційно укладемо шлюб.

Я зблідла. Упевнена, він навіть помітив це. Увесь цей час я думала, що до шлюбу не дійде. Що ми заручимося, пограємо трохи в наречених, а тоді Влад щось придумає та врятує мене. Але якщо він продовжуватиме тримати його в себе, якщо не відпустить… Я нічого не зможу вдіяти! Мені точно не вдасться самостійно видертися з лап Гліба.

— Щось не так? — солодко спитав він, вдаючи стурбованість. — Ти, здається, засмутилася.

Ні! Я не покажу йому, що це мене налякало. Не подарую Глібу такого задоволення. Цьому чоловікові явно подобалося гратися зі мною, наче з новенькою лялькою. Але я зроблю по-своєму. Я обіграю його.

— Просто задумалася про те, яку сукню обрати на наші заручини, — збрехала я, фальшиво посміхаючись. — Є якісь конкретні вимоги?

— Є. — Гліб кивнув головою. — Щось таке, що краще б прикривало твій зад. Не хочу, щоб моя наречена світила своїми трусиками.

— О, справді? – я зробила жалісливий вираз обличчя та засмучено надула губи. — Що ж, доведеться прийти без них.

Його очі вмить потемніли, а пальці стиснули меню з такою силою, що аж кісточки побіліли.

— Більше не жартуй так, – суворо наказав чоловік.

Я взяла у руку келих з вином, покрутила його та розслаблено сперлася на спинку крісла, закинувши одну ногу на іншу. Моя коротка спідниця підтягнулася, відкриваючи ще більшу частину моїх голих стегон. Я з викликом подивилася на нього та хитро посміхнулася:

— А хто сказав, що я жартую? І не тобі вказувати мені, що я маю носити.

— На правах твого чоловіка я можу втручатися у це.

— Ти не мій чоловік!

— Поки, — зауважив він, не зводячи з мене очей. — Ти вже обрала, що їстимеш, кохана?

— Стейк, – відповіла я. Мій погляд залишався прикутим до його обличчя. — Середнього просмаження. Люблю мʼясо і кров.

— Це у нас спільне, – Гліб тихо хмикнув.

«— У нас нема нічого спільного, ідіот!» — подумки огризнулася я, але не сказала цього вголос.

— А щодо сукні… — раптом заговорив він. — Я сам підберу для тебе наряд, щоб бути впевненим, що ти не втнеш якоїсь дурниці.

Мені хотілося фиркнути на його слова. Та за кого він себе має? Вже навіть мій одяг його не влаштовує. Тільки от сумніваюся, що йому справді щось не подобається, коли він мало не пожирає мене, ковзаючи своїм поглядом по моєму тілу. І так, я помітила, що зазвичай його очі зупиняються на моїх ногах та відкритих стегнах. Але нехай! Я готова зіграти за його правилами.

— Домовилися, — з усмішкою сказала я замість тисячі проклять, що крутилися на моєму язику.