Пролог

— Ти навмисно залишила в його автомобілі свою сумочку?

— Так, – відповіла я і тихо засміялася.

— Ти чортова маніячка! – скрикнула моя подруга, не приховуючи своїх емоцій.

— Знаю-знаю. Просто мені набридло сидіти на одному місці. Я подумала, що час уже діяти. Втомилася приховувати свою закоханість. От візьму, піду до нього та зізнаюся в усьому. А там… Буде що буде!

Власне, за таким принципом я живу ось уже двадцять два роки. Вчора ми відгуляли випускний в університеті, і коли мій друг Влад розвозив нас по домах, я не придумала нічого кращого, як залишити в його автомобілі свою сумочку. У мене зʼявився привід приїхати до нього та зрештою зізнатися йому у своїх почуттях. Думаю, він здогадується про це. Усі бачили, як часто на заняттях та лекціях я витріщалася на нього. Ну, знаєте, важко не витріщатися, коли в нього такі неймовірні сині очі та тіло самого Аполлона.

— Сподіваюся, у тебе все вийде, — підбадьорила мене Ліля. — І ти нарешті побачиш ці скульптурні мʼязи, як в статуї Давида.

— Ну, Ліль! – обурилася я, але не стримала свого сміху.

Вона так само засміялася у слухавку:

— Що? Усі знають, що у нього спокусливе тіло.

– Це зрозуміло, бо він підробляє фітнес-тренером, — мої очі закотилися, і раптом я відчула спалах ревнощів. — Чекай! Ти задивлялася на його тіло?

– Господи, ти скоро збожеволієш від своїх ревнощів! Усе, мені час закруглятися. Мама кличе. Удачі тобі, Амі. На звʼязку!

— Па-па! — встигла сказати до того, як вона вимкнула дзвінок.

Я кинула телефон у свою сумочку та витягнула звідти помаду кольору пильної троянди. Повернула до себе дзеркальце в автомобілі та підправила пухкі губи. Обережно пальцями витерла під очима сліди від туші, після чого поправила своє світле волосся так, щоб воно широкими хвилями спадало на плечі. Я востаннє роздивилася своє обличчя зі всіх боків, а тоді заплющила очі та глибоко вдихнула. На мене чекає справа усього мого життя, тож я мала бути готовою.

Коли я нарешті взяла емоції під контроль, то вибралася зі своєї автівки та попрямувала до ліфта у кінці підземної стоянки. Влад переїхав сюди приблизно два місяці тому. Ми всі здивувалися, що в нього зʼявилися кошти орендувати квартиру в такому багатому районі, але йому, мабуть, багато платили у спортивному клубі. Уже в ліфті я трохи стягнула вниз свою шкіряну чорну сукню. Вона була такою короткою, що ледве прикривала сідниці. Та для такого важливого завдання я обрала наряд, який би стовідсотково запамʼятався Владу, і навіть вразив би його. Мені треба зробити усе, щоб він перестав бачити у мені подругу.

Я зупинилася біля дверей його квартири й вкотре поправила своє волосся. Зрештою, наважилася постукати у двері. Серце шалено билося в очікуванні. Я так сильно хвилювалася, що у мене аж коліна трусилися. Думала, що от-от впаду на місці. Навіть державний іспит був для мене не таким стресовим, як те, що я збиралася зробити.

Коли мені не відчинили, я постукала знову.

— Агов, Владе, це я! — сказала достатньо голосно. — Аміна! Я… Ем, я залишила в тебе сумочку. Хотіла забрати. Відчини, будь ласка.

Двері миттю відчинилися, і мій погляд зустрівся з переляканими очима Влада.

— Ти прийшла сама? — спитав він, зазираючи мені за спину.

— Ну, так, — я трохи розгубилася та озирнулася назад. — Усе гаразд?

Влад на мить завмер, а тоді зітхнув і кивнув головою. Він відступив, дозволяючи мені увійти всередину. Хлопець зачинив за мною двері, попередньо оглянувши весь сходовий майданчик.

— Щось сталося? — поцікавилася я.

— Нічого, що мало б тебе хвилювати, – сказав він напружено. — То чому ти прийшла?

— Моя сумочка. Та, яку я вчора забула у твоєму автомобілі. Мені вона конче потрібна зараз.

Влад насупився. Його густі темні брови зійшлися, ніби він намагався щось згадати.

— Твоя сумочка? Я не помітив її. Мабуть, вона залишилася в машині. Можемо піти глянути…

Він уже зібрався іти до дверей, але я спіймала його за руку. Сині очі зустрілися з моїми. Я зглитнула, відчуваючи, неабияке хвилювання. От він — момент істини. Мить, яка змінить абсолютно все моє життя. Я відкрила рота, щоб нарешті прокричати на весь світ про те, що цей хлопець мені шалено подобається, як раптом у двері затарабанили. Я здригнулася, бо це не був тихий стукіт. Ні! Били так, що дверні засуви мало не злетіли.

— Чорт! Вони прийшли.

— Що? Хто? — розгублено спитала я. — Що відбувається, Владе?

Він почав перелякано озиратися навколо. Влад, який завжди здавався мені сміливим хлопцем, у цей момент був таким наляканим, що не міг ніяк зібратися.

— Тобі треба сховатися. Залазь сюди!

Я шоковано дивилася на шафу в коридорі, дверцята якої він відчинив для мене. Це жарт? Тобто замість того, щоб розповісти йому про всі-всі почуття, я повинна сидіти в цій шафі?

Але від наступного удару двері мало не злетіли. Страх уже добрався й до мене. Я закивала головою та залізла у шафу, ховаючись між якимись куртками. І тільки дверцята шафи закрилися, як двері з гуркотом відвалилися. Я закрила вуха руками, намагаючись не повертатися думками в минуле. Це не та квартира, не та шафа і тут точно нема мого батька…

— Отже, спочатку ти думаєш, що маєш право ось так просто торкатися до моєї нареченої, а потім ще й обкрадаєш мене? – грубий чоловічий голос просочився у мій мозок крізь погані думки.

— Я не…

— Ти не? — повторив він. — Не «що»? Не спав з моєю нареченою чи не обікрав мене, вигадуючи план вашої втечі?

У мене мало щелепа не відпала від такої заяви. Та це чистий наклеп! Влад ніколи б не вчинив так. Він чесний та благородний хлопець. Упевнена, що все зовсім не так.

— Де мої гроші?

Я повернула голову, щоб бачити через щілину, що відбувається у квартирі. Якісь чоловіки оточили Влада з усіх боків. Один з них стояв просто перед ним. І хоч Влад був високий, цей був на декілька сантиметрів вищим. Він стояв спиною до мене, тож я не могла бачити його обличчя. Лише широкі плечі в темно-сірому шерстяному пальті, що закривали мені майже весь вид.

Чоловік повернув голову вбік і потер своє чоло, втомлено зітхаючи. Я примружила очі та сильніше притиснулася до стінки шафи.

— З моєю нареченою тобі явно подобалося спілкуватися більше, – заговорив він, паралельно знімаючи з себе пальто. — Але я так розумію, що ти любиш розмовляти дотиками. Що ж…

Мої очі розширилися, коли він засукав рукави білосніжної сорочки. Він провів рукою по своєму каштановому волоссю, не зводячи очей з Влада, а тоді… Його кулак врізався йому просто в обличчя. Я скрикнула та одразу ж прикрила рота обома руками. У квартирі запала тиша. Було чутно лише тихий стогін Влада, що впав на підлогу. З його носа фонтаном лилася кров. Я відчувала, як сильно гупало в грудях моє серце. Чоловік озирнувся. Я поглядом спіймала його обличчя та темні зелені очі.

— Тут хтось є, — сказав він тихіше. — Перевірте усе.

Я опустила погляд вниз по його сорочці, що вкрилася червоними плямами. Мене мало не знудило від усвідомлення, що ці плями – кров Влада. І коли я побачила руківʼя пістолета за поясом його штанів, то мало не знепритомніла. Ох, ні-ні-ні! Вони мене вбʼють, як тільки спіймають. Вбʼють за те, що я стала свідком того, чого не мала бачити.

Я розуміла, що повинна втекти якнайшвидше. Це мій єдиний спосіб зберегти собі життя. Щось затемнило мені вид. Я завмерла, затамувавши погляд. Боялася навіть поворухнутися. Чоловік стояв просто біля моєї схованки. Він нахилився, і мій погляд спіймав його темне око.

— Знайшов, — прошепотів незнайомець.

Але я не дала йому сказати це голосніше. Зі всієї сили я штовхнула дверцята так, що той чоловік повалився на підлогу. У мене не було часу думати. Я перестрибнула через нього та вибігла на сходовий майданчик.

— За нею! — крикнув хтось за моєю спиною.

Я бігла вниз сходами через дві-три сходинки, проклинаючи себе за те, що взула ці тупі босоніжки на підборах. Чим я взагалі думала, коли перлася сюди? Яке до біса кохання, якщо мене от-от вбʼють!

Не втримавшись за поручні, я впала на сходах. Ігноруючи біль в коліні й кров, що стікала вниз по нозі, я бігла так швидко, як тільки могла. Мені вдалося добігти до свого автомобіля раніше, аніж мене спіймали. Я застрибнула всередину, завела двигун та промчала повз чоловіків, що у цей момент прибігли на стоянку.

— Дідько! — тихо вилаялася, стискаючи в руках кермо.

Мабуть, варто викликати поліцію. Якщо вони швидко приїдуть, то заарештують тих чоловіків. Вони не встигнуть убити Влада. Я почала висипати увесь уміст зі своєї сумочки на пасажирське сидіння. Косметика, тампони, пробники парфумів – усе скочувалося по сидінні вниз.

— Де той клятий телефон?! – заричала я.

Я спіймала поглядом дорогу, набираючи ще вищу швидкість. Рукою намацала свій телефон, розблокувала його і вже зібралася набрати у поліцію, як з сусідньої вулиці вискочив автомобіль, перекриваючи мені дорогу. Я мало не врізалася в нього і в останній момент загальмувала. Телефон вислизнув з моєї руки.

Я почала здавати назад, доки інший автомобіль не припер мене ззаду. Я в пастці, чорт забирай! Голосно вилаялася, після чого вдарила рукою по керму.

В дзеркалі я побачила, що з автомобіля, що стояв позаду, вийшов той, як я зрозуміла, головний чоловік. На ньому уже було пальто, що приховувало червоні сліди крові на білосніжній сорочці. Він зупинився одразу ж біля мене та постукав у віконце. Я розуміла, що нікуди не втечу. Домовитися — це був мій єдиний спосіб врятуватися. Але хіба з такими чоловіками можливо домовитися? Вони викликають страх одним своїм виглядом. Я почувалася не більше, ніж бруд під його брендовими блискучими туфлями.

Він знову постукав. Я закотила очі та спустила віконце на декілька сантиметрів. Зібравши усю мужність у кулак, я подивилася на нього з викликом. Декілька секунд він оцінюючи вивчав моє обличчя, а тоді кивнув головою.

— Виходь! — цей наказав звучав так, ніби у мене нема права порушити його.

Я глибоко вдихнула, втихомирюючи усі свої емоції. Думками я запевнила себе, що все буде гаразд. Я боялася до сказу, але врешті-решт вийшла з автомобіля. І знову я пошкодувала про свій меганезручний наряд. Моя сукня задерлася, відкриваючи ще більшу частину стегон. У будь-який інший момент я б поспішила стягнути її вниз, але мої руки так сильно тремтіли, що мені залишалося лише до болю стиснути їх.

— Ходи зі мною! — знову почувся його наказ.

Я завагалася, відчуваючи на собі цей занадто зацікавлений погляд. Попередньо оглянувши мене з ніг до голови, чоловік попрямував до свого автомобіля. На мить задумалася про те, щоб втекти, але це було нереально, враховуючи той факт, що я оточена зі всіх сторін його людьми.

Він заліз на заднє сидіння своєї машини, залишаючи дверцята відчиненими. Мабуть, це запрошення. І у мене не було іншого вибору, як піти слідом за ним.

— До біса все! – тихо пробурмотіла собі під ніс. — Буде що буде…