Розділ 51

Ми прощаємося з друзями Арсена й збираємося додому.

— Ну побудьте ще трохи, — вмовляє Сергій. — Ще ж дитячий час.

— Нам треба додому, до сина, — каже Арсен.

І ця фраза змушує мене підвести на нього очі.

Я знала, що він добре ставиться до Богданчика. Гуляє з ним, купає, допомагає вкладати спати. Він обіцяв мені виховувати його як свого. Але обіцяти і робити — це дві різні речі. І те, що Арсен справді це робить, не може не викликати в мене поваги.

Арсен бере мене за руку, і ми виходимо з клубу. Коли він відпускає її, щоб відчинити двері машини, мені різко стає холодно і порожньо без нього. Ніби ці кілька секунд без його дотику мають значення.

Я сідаю в авто, але тепліше не стає. Та магія й близькість, що були в клубі, здається, випаровуються, і від цього стає так сумно, що хочеться плакати.

Арсен сідає за кермо. І я вже не з нетерпінням чекаю, коли він заведе двигун, а з жалем.

— Ти забула пристебнутися.

Він звертається до мене, але я чую його слова, мов крізь товщу води.

— Що?

— Пристебнися, Алісо.

Я продовжую сидіти нерухомо. Ніби він звертається до мене іншою мовою.

Арсен зітхає й нахиляється до мене. Я в цей момент затамовую дихання. У вухах шумить, коли він опиняється так близько. І я встигаю прокрутити в голові різні сценарії розвитку подій, але Арсен застібає пасок безпеки з мого боку й відхиляється.

Мені стає соромно за те, що накрутила зайвого. Невже тільки я відчуваю напругу, що дзвенить між нами? Невже тільки мені хочеться до нього доторкнутися, підійти ближче, зазирнути у вічі? Невже для нього це по-іншому?

— Ти засмучена, — вириває мене з думок його голос.— Чому?

— Тобі здається, — слова даються важко.

Арсен нахиляється ближче і пальцями торкається мого підборіддя, заглядаючи не просто в очі, а прямо в душу.

— Це не правда.

Я хочу прибрати його руку. Задираю підборіддя, і ми схрещуємося поглядом. Потім я дивлюся на його губи. Арсен помічає мій погляд. І на його обличчі з’являється розуміння.

— Ти хочеш, щоб я тебе поцілував?

— Що? Ні!

Я мало не вкриваюся червоними плямами від обурення. Так, я хочу. Але він не має мене про це питати. Ну чому Арсен такий... прямолінійний і водночас нетямущий?

Я не знаю, куди подіти очі, й хочу відвернутися. Але долоня, яка лягає мені на потилицю, не дає цього зробити. Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. А потім його губи торкаються моїх.

Спочатку дуже ніжно, майже невідчутно, ніби крильця метелика. Ніби він сам не вірить, що справді це робить. А потім натиск посилюється. Кожна клітинка мого тіла відгукується й тягнеться до нього. Я обіймаю його за шию, притискаюся ближче й забуваю про все на світі.

Він цілує мене жадібно, пристрасно, неначе це наш останній поцілунок на землі. Я розчиняюся в ньому, втрачаючи останні залишки здорового глузду. І він, здається, теж не може насититися мною.

Та все перериває дзвінок телефону. Ми його ігноруємо. І продовжуємо цілуватися. Але телефон не замовкає. Арсен відсторонюється, важко дихаючи, а я розфокусованим поглядом дивлюся на екран.

Стелла Едуардівна.

Руки тремтять, поки я відповідаю на дзвінок.

— Алісо, не хочу вас відволікати, але Богданчик уже п’ятнадцять хвилин ніяк не заспокоюється. Мені здається, він трохи гарячий.

Серце падає в п’яти.

— Вже їдемо.

Я жбурляю телефон у сумку.

— Що сталося? — схвильовано питає Арсен.

— Здається, у Богдана температура. І що тепер робити? Уже пізно, лікар напевно не відповість. Може, треба в лікарню?

— Не панікуй. На місці розберемося.

Поки Арсен швидко доставляє нас додому, я все ж таки панікую і дзвоню Єві, яка вже, напевно, спить. Подруга довго не відповідає, і я вже хочу покласти слухавку, але чую хрипле:

— Алло?

— Вибач, що розбудила.

— Нічого страшного. Щось сталося?

Її дихання збите, неначе вона бігала. Та я не акцентую на цьому увагу, а коротко розповідаю про ситуацію. У Єви маленький племінник, тож, можливо, вона знає, що робити в таких випадках. Подруга рекомендує все ж написати лікарю, і на всякий випадок диктує назву жарознижувального сиропу.

— Дякую, і ще раз вибач, що розбудила.

На тлі чутно чоловічий голос.

— Мені здалося, чи ти не сама?

— Та то телевізор, — відмахується подруга.

І я вірю, бо моя голова забита іншим. Я все таки пишу лікарці, навіть якщо вона не відповість. По дорозі ми заїжджаємо в аптеку. Я сварю себе за те, що залишила сина вдома. Я ніби відчувала, що так станеться, хоча ще ввечері він почувався добре, і не було ніяких ознак застуди. Він ще такий крихітний. Я злюся на себе. На Арсена, який наполягав, щоб я пішла разом із ним. Я розумію, що це несправедливо. Але материнське серце розривається.

Бути парою, коли у вас немає дітей, — це не те саме, що бути парою, коли діти у вас є дитина. Замість романтичного продовження вдома нас чекає малюк з температурою. Я чую плач Богданчика ще на першому поверсі. Романтикою навіть не пахне. Натомість тіло затопляє страх, тривога й відчуття провини.

Вриваюся в квартиру, навіть не знімаючи взуття. Нашвидкоруч мию руки й біжу до сина.

— Вибач, але я думала, що зможу його заспокоїти, — розгублено каже Стелла Едуардівна.

— Нічого, це я винна. Не треба було його залишати.

Вона щось хоче заперечити, але потім просто хитає головою.

— Ну чого ти? Все добре. Мама тут.

Беру сина на руки. Торкаюся губами його лобика, він гарячий.

Свекруха виходить із кімнати.

— Ви вже їдете? Надворі ніч.

Ми не домовлялися, що вона залишиться, але сама я боюся не впоратися.

— Я залишуся. Піду заварю собі чаю.

Вона виходить, але натомість її змінює Арсен, який уже встиг перевдягнутися в шорти й футболку. Його присутність обпікає не менше, ніж гарячий лоб Богданчика. Я беру термометр з аптечки й намагаюся поміряти сину температуру. Він заходиться сильним плачем. Я панікую, руки тремтять.