Розділ 50

— Алісо, поквапся, ми запізнимося! — кличе Арсен.

— Добре, — вигукую з кімнати.

Ніяк не можу визначитися, яку сукню обрати на святкування.

На ліжку лежать дві. Рожева і смарагдова. Я по черзі прикладаю їх до себе, дивлюся в дзеркало, відкладаю одну, беру іншу, а потім знову повертаюся до першої.

— Вдягни рожеву, — каже Стелла Едуардівна.

Вона з Богданчиком у моїй кімнаті, бо я тільки погодувала сина.

— Чому рожеву, а не смарагдову?

— Бо ти в ній така ніжна, така легка. Прямо дівчинка-дівчинка. А смарагдова, на мою думку, занадто серйозна.

— Дякую, — ввічливо кажу, бо я поважаю думку свекрухи, але все одно роблю по-своєму.

— Одягайся, не будемо тобі заважати. Ми з Богданчиком тебе відволікаємо, а Арсен нервує.

Я лише усміхаюся і сумним поглядом проводжаю сина. Бо насправді мені нікуди не хочеться їхати. Я б із задоволенням залишилася вдома. У своєму ліжку, зі своїм малюком, де все знайоме, зрозуміле й під контролем.

Але Арсен образиться. Я ще раз по черзі прикладаю до себе сукні й обираю все ж таки смарагдову. Ну не відчуваю я себе легкою. Не сьогодні. Здається, за цей час я одразу подорослішала на кілька років. І це не могло не лишити на мені свій відбиток.

Ззовні я виглядаю майже як раніше. Навіть краще. А от внутрішньо ніби стала іншою. Відповідальнішою, зібранішою. Як то кажуть, доросла не за роками.

Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє сміялася, а не плакала. Раділа, а не сумувала. Насолоджувалася життям, а не боялася майбутніх труднощів.

Можливо, саме тому рожева сукня здається мені недоречною. Ніби вона належить колишній Алісі. А я вже не вона. Смарагдова сукня личить до моїх очей і волосся. Насичено-рудого, яке я не збираю в пучок, як зазвичай, а дозволяю вільно спадати по плечах.

Наношу мінімум макіяжу: трохи рум’ян на вилиці, підфарбовую вії та губи, щоб не здаватися занадто блідою. Взуваю туфлі на підборах, замість звичних кросівок і кидаю останній погляд у дзеркало. Ніби непогано. Навіть дивно бачити себе такою.

Прямую до вітальні, де мене вже чекає Арсен. Княжинський не зраджує собі й навіть до клубу одягнув сорочку та штани. Ми цікава парочка. Вартуємо одне одного. Замість однієї білої ворони буде дві, і це не може не тішити.

Він кидає на мене погляд, і гаряча хвиля проходить тілом. Ми граємо в дивоглядки, поки нас не перериває двозначний кашель Стелли Едуардівни.

— Йдіть уже, а то точно запізнитеся.

— У холодильнику зціджене молоко. У комоді памперси. У ліжечку іграшка з білим шумом, так Богданчик краще засинає. А ще є краплі, якщо буде боліти животик.

— Алісо, не хвилюйся. Ми впораємося. Правда, Богданчик?

Син посміхається, і це мене трохи заспокоює.

— Якщо що, одразу дзвоніть. Ми приїдемо.

— Алісо! — квапить Арсен.

— Йду, йду.

Я зупиняюся біля дверей. Ноги чомусь не слухаються. Дивлюся на сина, якого Стелла Едуардівна тримає на руках, і вже вкотре за сьогодні думаю, що, можливо, мені не варто було погоджуватися.

Арсен підходить ближче й кладе руку мені на поперек, підштовхуючи вперед. Його дотик обпікає, але я не відсторонююся як раніше. Тільки піднімаю очі.

— Все буде гаразд. Мама впорається.

Я ніби це розумію. Але відпустити ситуацію все одно важко. Зітхаючи, я виходжу з квартири.

По дорозі до клубу я хвилююся. Бо, по-перше давно не була в нічних клубах. А по-друге, я там нікого не знаю, крім Арсена та іменинника, якого бачила лише один раз на своєму весіллі. З якого я захотіла втекти. Я не можу знайти собі місця й соваюся на сидінні.

Арсен зосереджений на дорозі. Мовчить. Лише час від часу я ловлю на собі його погляд, ніби він перевіряє, чи я не втекла.

— Ти сьогодні дуже гарна, — його голос розрізає тишу.

— Тільки сьогодні?

— Ні, не тільки. Але сьогодні по-особливому.

— Дякую.

Я намагаюся приховати усмішку. Його слова мені приємні. Можливо, ще й тому, що Княжинський не щедрий на компліменти.

Ми ще не встигли далеко від’їхати від дому, а я вже перевіряю телефон, чи немає повідомлення від свекрухи. Нічого. Дивлюся ще раз на фото сина на заставці, а потім блокую телефон і ховаю його до сумки, намагаючись розслабитися.

Арсен паркує авто. Виходить першим, відкриває мені двері й подає руку. І, на мій подив, коли я виходжу з машини, не відпускає руку, а навпаки переплітає мої пальці зі своїми. Тримає міцно. І мені трохи ніяково, бо долоні від нервів трохи спітніли.

Коли потрапляємо всередину, очі сліпить від яскравих неонових вогнів, у повітрі змішується запах кальянів і парфумів, а вуха закладає від гучної музики.

Людей так багато, що нам доводиться проштовхуватися. Арсен йде першим, не відпускаючи моєї руки. І якби він це не зробив, я б, мабуть загубилася.

Ми піднімаємося на другий поверх. У VIP-кімнату, де вже зібралася вся компанія. Людей небагато. Напевно, лише свої. І яке ж моє здивування, коли я бачу серед них ще одне знайоме обличчя. Агата.

Я не встигаю нічого запитати в Арсена, бо нас помічають інші.

— Щось ви довго, — усміхається Сергій.

— Затори, — незворушно відповідає Арсен.

Вони тиснуть один одному руку.

— Знаємо ми ваші затори, — він підморгує мені.

Усі інші сміються, а моє обличчя стає в тон кольору волосся. Арсен непомітно сильніше стискає мою руку, ніби в знак підтримки. І я вдячна йому за це.

Ми займаємо свої місця. Я сідаю поруч з Арсеном на шкіряному дивані.

Сергій по черзі представляє мені своїх друзів. Усіх, окрім Агати. І мене ще більше розбирає цікавість. Що вона тут робить.

— Ну, Арсена ти знаєш.

— І Агату.

Уважно дивлюся на дівчину, що ніяково усміхається. Потім на Сергія. Знову на неї. Пазл у моїй голові складається. Невже...

— Так, і Агата, моя дівчина.

Мої очі стають по п’ять копійок.

Дівчина? Я думала вона закохана в Арсена. Я бачила, як вона на нього дивилася. Невже здалося? Тепер всі мої підозри і ревнощі здаються мені абсурдними.