Розділ 49

Травень цього року тішить теплом. До літа лишилося не так багато. І я, як завжди нічого не встигаю. У материнстві дуже легко загубитися і дуже важко знайти час на себе. Стелла Едуардівна пропонує поїхати разом до торгового центру. Прогулятися, розвіятися.

Зі свекрухою, на диво, ми знайшли спільну мову. Ми не подружки. Я не розповідаю їй секретів, а вона мені своїх. Але, попри всі образи, я знайшла в ній ту підтримку, яку не отримала від матері. Звісно, маму вона мені ніколи не замінить, але інша жінка з досвідом і мудрістю, може дати влучну пораду, заспокоїти, підстрахувати.

Якби мені хтось раніше сказав, що ми непогано спілкуватимемося, я б не повірила. Арсен теж, здається, трохи потеплішав до матері. Вона перестала зловживати вином, почала знову стежити за собою. І з появою Богданчика вона ніби знову ожила. Бо знайшла в онукові сенс життя. Бачить у ньому свого сина. Обох синів. Це для неї і втіха, і спокій.

Це було обов’язковою умовою Арсена: жодного алкоголю, якщо його мати хоче спілкуватися з онуком, бо інакше ми просто не зможемо довіряти їй дитину. Стелла Едуардівна погодилася.

Коли ми гуляємо разом, я не раз ловлю себе на думці, що хотіла б так гуляти з мамою. Щоб вона бачила Богданчика. Розмовляти на різні теми, обговорювати особисте, сидіти в кафе, приїздити в гості до батьків. Але цього ніколи не буде. І клубок образи стає поперек горла. Я не забороняю батькам спілкуватися із сином. Вони самі не хочуть. Точніше, відтоді, як я дізналася, що батько зрадив Княжинських, ми так нормально і не спілкувалися.

Арсен не був би в захваті від нашого спілкування, але й забороняти не став би. Та я не можу змусити власних батьків полюбити мене. Вони ж самі хотіли цього шлюбу. І самі ж відреклися від мене з незрозумілих причин.

Батько Арсена теж деякий час не міг прийняти мене з сином. Не хотів вірити, що це його онук. І результати ДНК не змінили ситуацію. Але без мене Арсен відмовлявся приїздити до батьківського дому, і поступово наше спілкування налагодилося. Роман Арсенович, спочатку скоса дивився на онука. Потім став більше цікавитися ним. І декілька разів навіть тримав на руках. Я вважаю це прогресом. Намагаюся не ображатися і не влаштовувати сцен. А зрозуміти, що іншим людям треба час для того щоб, лід у їхніх серцях розтанув. І цей час поки у нас є.

Ми купуємо одяг малюку, іграшки, дрібниці для дому. Стелла Едуардівна вмовляє мене поміряти кілька суконь. Я спочатку вагаюся, бо куди я їх носитиму? Все одно поки сиджу вдома. Але вона наполягає, і я здаюся. Я майже повністю повернулася до своєї ваги. Лише груди і стегна стали пишнішими. Але це, навпаки, навіть краще, ніж моя звична худорлявість.

Я міряю рожеву сукню з мереживом, а потім смарагдову — витончену, елегантну. Не можу обрати. І купую дві. А ще туфлі на підборах. Гуляти так гуляти. Сподіваюся Арсен не буде проти. Хоча він ніколи не контролює мої витрати і регулярно поповнює картку на всі потреби. Та зловживати його добротою я не хочу.

Княжинський почав затримуватися на роботі. Я заспокоюю себе тим, що у нього багато роботи. Але хробачок сумнівів мене зжирає. Можливо, він знову мене уникає. А якщо раптом повернувся до тієї коханки? Чи можливо у нього роман зі своєю секретаркою?

Я злюся на себе за ці думки. Я не маю права ревнувати. Він мені не обіцяв своєї вірності. І я маю довіряти Арсенові. Він сказав, що не зраджує мені. І я хочу йому вірити. Але все це в теорії. А на практиці, я прошу свекруху висадити нас з сином біля «Княжинський Груп».

Стелла Едуардівна спочатку підтискає губи. А потім видихає:

— Роби, як знаєш.

Я беру автолюльку і піднімаюся на потрібний поверх.

Мене в холі зустрічає Агата.

— Я до Арсена.

— Я зрозуміла. Він знає?

— Ні, — хитаю головою.

— Доведеться трохи почекати. У нього нарада.

Я стримую розчарування.

Агата пропонує нам присісти на диван для очікування.

— Зробити чай, каву?

— Ні, не треба.

Вона дивиться на малюка.

— А хто це у нас тут такий солоденький?

Богданчик їй усміхається.

Я обводжу Агату поглядом. Вона дуже гарна дівчина. Але поруч з нею я не відчуваю тих ревнощів і тієї енергетики, яка йшла від Дани. Можливо, я знову себе накручую.

— Арсен так багато працює. — закидаю вудочку і стежу за її реакцією.

Агата незворушна. Навіть бровою не веде.

— Так, це правда. Зараз у нього багато роботи з новим об’єктом. Усі працюють у посиленому темпі, щоб вкластися в терміни.

Я прикушую губу. Значить, правда.

Агата повертається на своє місце, повідомляючи Княжинському про мій візит.

Через п’ятнадцять хвилин двері його кабінету відчиняються, і звідти виходять кілька людей.

— Він чекає, — каже Агата.

Ми із сином заходимо до кабінету. Богдан починає вередувати, тож я витягую його з люльки і тримаю на руках.

— Алісо! Чому ти тут? Чому не попередила? Щось сталося?

Він встає з місця і йде до мене, уважно дивиться, ніби хоче прочитати відповіді на моєму обличчі.

— Вирішила зробити сюрприз.

— Наступного разу краще попередити. У мене багато роботи, і я не хоч,у щоб ти довго чекала.

Почуваюся дурепою. Через безпідставні ревнощі.

— Добре.

Богданчик заспокоюється на руках. Я розповідаю про свій день. Про прогулянку і про наші будні. Тобто нічого цікавого.

— Мене запросили на день народження, — несподівано каже Арсен.

Я на мить гублюся.

— Мій друг Сергій, ти бачила його на весіллі.

— Якщо хочеш, можеш піти, я не заперечую.

Арсен хмуриться.

— Ти підеш зі мною.

— Я не можу.

— Це було не питання.

Я спалахую.

— Арсен, але ж Богданчик ще такий маленький, як я можу лишити його надовго?

— Ми ненадовго. На кілька годин. Та й мама може посидіти. Вона буде рада цій можливості.

— Не думаю, що моя присутність доречна.