Розділ 48

Перша думка — повернутися до кімнати, але я відкидаю її. Беру пляшку води з холодильника під уважним поглядом Арсена.

— Чому ти сидиш у темряві? — питаю, перш ніж жадібно зробити ковток із пляшки.

Арсен спостерігає за кожним моїм рухом.

Встає зі свого місця. Вимикає світло, і кухня знову поринає в темряву. Підходить ближче, неначе справді може бачити в темряві. Відбирає пляшку й робить ковток, губами торкаючись того самого місця, з якого щойно пила я. Це так інтимно, що в горлі знову пересихає.

— Так краще думається, — нарешті відповідає він на моє питання.

— Ти мене налякав.

— Я не хотів.

— Чому ти сидиш тут, а не у власній кімнаті?

Я не бачу чітко його обличчя, лише силует. Але закладаюся, що він здіймає брову.

— Я можу сидіти де завгодно у власній квартирі.

Він говорить це жорсткіше, ніж міг би. І мене це неприємно зачіпає.

Я схрещую руки на грудях.

— Натяк зрозуміла. Займуся пошуком квартири для нас із сином, — задираю підборіддя.

— Ні чорта ти не зрозуміла.

Він сердиться. Я чую це в голосі, але не розумію, чому.

Арсен підходить впритул. Кладе мені руки на талію. Його дотик ошпарює окропом.

— Я все зрозуміла, — кидаю з викликом.

Він підхоплює мене несподівано й садить на стіл. Сорочка задирається. Щоб втриматися, я хапаюся за його плечі, а він стає між моїми розведеними ногами. Княжинський продовжує тримати мене за талію.

— Я знаю, що ми з сином обтяжуємо тебе. Нав’язана дружина і дитина — це не те, про що ти мріяв. Ти тільки скажи, і ми одразу з’їдемо.

Тіло Арсена напружується під моїми руками.

— Замовкни. Просто замовкни, — говорить він так близько, що я відчуваю його дихання на своїй шкірі.

Я шокована його грубістю. Хочу обуритися, відповісти грубістю на грубість. Але не встигаю. Його губи накривають мої.

Спочатку я не рухаюся, ніби застигаю. Не можу повірити, що він справді мене цілує. А потім моє тіло оживає під натиском його губ. Я обіймаю його за шию, ногами обхоплюю талію. Цей поцілунок не ніжний. Він жадібний, вимогливий, гарячий. Він зминаю мої губи своїми, прикушує, не залишаючи мені жодного шансу думати. І ми ніби схрещуємося язиками, як на полі битви.

Хто переможе — я чи він? Ну звісно, він. Бо я одразу йду в капітуляцію. Зариваюся пальцями в його коротке волосся, притягую ближче. З моїх грудей виривається стогін, і я лякаюся, що все завершиться одразу, щойно почалося. Але Арсена це не зупиняє.

Його губи опускаються на мою шию, прокладаючи собі доріжку. Я закидаю голову назад, щоб надати йому доступ. Проворні пальці вже блукають під сорочкою, ковзають по шкірі, торкаються стегон. Тілом розливається тепло. І я не знаю, чи готова дозволити йому більше. У кухні. На столі. У цілковитій темряві.

Повітря наелектризувалося настільки, що ми притягуємося, як магніти. Але це не означає, що ми не відштовхнемося й не розлетимося в різні боки, як відбувається між нами завжди.

Я млію від його дотиків. Тану, як сніг на сонці. Дотепер холодна й заклякла, плавлюся в його руках, ніби віск.

Я дозволяю йому цілувати себе знову і знову. Асен, напевно, втрачає контроль так само, як і я. Але у свідомості все ще б’ється жалюгідна думка: треба це зупинити, поки не стало пізно. Поки ми не заплуталися остаточно. Але як зупинити цю машину під назвою «пристрасть» і не розбитися на повній швидкості — я не знаю. Не знає і він.

Але дозволити більше я не можу. Не тому, що не хочу. І не тому, що лікар не дозволив. Дозволив. Я питала на всякий випадок. Просто страшно. Отак — у вир із головою. Я відповідальна не тільки за себе, а й за сина. Що буде, якщо у нас нічого не вийде? Якщо Арсен передумає?

Ми тоді точно не зможемо жити разом. Раніше він відштовхнув мене через брата. Чому не зупиняється тепер? Навіщо поцілував сам? Його пальці ковзають по шкірі, і мене пронизує струмом. І саме в цю мить чую звук, який вириває мене із солодкого марення.

Плач дитини. Арсен теж його чує, але ніби не здатен одразу зупинитися. Я впиваюся нігтями в його руку.

— Арсен, Богданчик плаче, — мій голос звучить хрипло.

Він прибирає руку, але замість того, щоб спустити мене зі столу, знову притягує до себе й впивається поцілунком. Я відповідаю, бо не можу зробити інакше. Але плач стає голоснішим, і я не можу його ігнорувати.

— Арсен, — промовляю просто йому в губи.

Кладу руки йому на груди й відштовхую.

— Відпусти. Мені треба до дитини.

Він зупиняється. Потім розчаровано видихає й знімає мене зі столу. Я швидко йду до кімнати. Ховаюся в дитячій, намагаючись вирівняти дихання. Ну що це тільки-но було? Богданчик, ніби відчуваючи, що мама на емоціях, плаче ще голосніше. Я беру його на руки.

— Тихо, тихо. Ну чого ти? Мама вже тут.

Сідаю в крісло й прикладаю сина до грудей. Шкіра пече в тих місцях де торкалися губи Княжинського. Від його щетини, напевно будуть сліди. Мені хочеться згоріти від сорому й ніколи не виходити з цієї кімнати. Бо як йому дивитися в очі після таких палких поцілунків, я не знаю.

Я щоразу, коли заходитиму на кухню, згадуватиму все, що відбувалося.

Та побути на самоті зі своїми думками не вдається. Син сьогодні неспокійний. Часто прокидається, і вже наступного дня я почуваюся як вичавлений лимон.

Зранку із зусиллям вислизаю з теплого ліжка, щоб змінити підгузок. А потім плетуся на кухню зробити собі каву, бо інакше не прокинуся. Помічаю Арсена в костюмі. Він вже зібрався на роботу й, має ось-ось виходити. Але, побачивши мене, зупиняється. Бере Богданчика з моїх рук.

— Іди, зроби собі каву.

— Не запізнишся?

Він кидає погляд на годинник.

— Ще п’ятнадцять хвилин є. До того ж я керівник. Можу собі дозволити.

Я усміхаюся.

На диво, ніяковості між нами немає.

Але від його коротких поглядів мене знову кидає в жар, і я відвертаюся, щоб він не помітив, як я на нього реагую. Арсен тримає сина на руках, ходить із ним по кухні й розповідає щось про все на світі. Мій погляд прикутий до столу, де ми з ним...