Розділ 47

Я кладу Богданчика на килимок, щоб сфотографувати. На синові святкове боді з метеликом і білі шкарпеточки. Ті самі, які я купила ще під час вагітності, задовго до його народження. Поруч кладу бенто-тортик із свічкою у формі одиниці. Сину не подобається довго лежати, тому я стараюся зробити все максимально швидко.

Малюк починає кректати, активно ворушить ручками й ніжками, а потім і зовсім заходиться плачем. Я одразу беру його на руки.

— Ну чого ти? Тобі не подобається, так?

Я читала, що з немовлятами треба багато розмовляти, тому коментую все, що роблю. Мені навіть не віриться, що вже минув цілий місяць відтоді, як він народився. Місяць кольок, безсонних ночей і вимогливого плачу. Я цілую сина в маківку й вдихаю його молочний запах. Так пахне щастя.

Цей місяць був непростим, але я щаслива, що маю сина. Кожна його усмішка дарує мені радість, дарує крила. Я готова звернути гори заради цієї маленької крихітки. Я гойдаю легенько сина на руках і дивлюся у вікно. На вулиці дерева у повному розквіті, і я ловлю себе на думці, що треба зробити кілька кадрів ще й на дворі.

Перед пологами я думала про ньюборн-зйомку. Про те, як новонароджених дітей фотографують у різних позах і образах. Але коли Богданчик народився, я була в такому шоці, що всі зйомки просто вилетіли з голови. Навіть поїсти, поспати й вимити голову хоча б раз на тиждень, уже було удачею.

Мені гріх скаржитися, бо з сином мені дуже допомагають і Стелла Едуардівна, і Арсен. Та я вже починаю думати про няню. Бо я хочу перевестися на дизайн. А часу лишилося не так і багато.

Я розриваюся між дитиною і власним почуттям провини. У мене є цілі, амбіції та власні бажання, а син ще такий маленький і дуже потребує материнського тепла.

Двері дитячої прочиняються, і заходить Арсен. Моє дихання на мить збивається, стає уривчастим.

— Що у вас тут?

— Відмовляється фотографуватися.

— Ну, це зрозуміло. Він же чоловік, а не модель.

— Що за стереотипи. Не слухай його, — кажу Богданчикові.

Арсен лише хмикає, а потім несподівано пропонує:

— Якщо хочеш, давай спробуємо ще раз. Я допоможу.

Я вдячно киваю, зворушена його пропозицією.

Ми знову викладаємо Богданчика на килимок. Арсен фотографує на телефон, а я гучно плескаю в долоні й трясу брязкальцем, намагаючись зловити хоча б один вдалий кадр.

— Ну, я думаю, вдалося, — каже Арсен, гортаючи знімки.

Я намагаюся заглянути через його плече, щоб побачити хоча б щось.

— Потім подивишся, — каже Арсен. — Давай я вас удвох сфотографую.

Мені ніяково позувати перед Арсеном, але що не зробиш заради гарних фотографій. Це ж пам’ять.

Я беру Богданчика на руки. Потім ми робимо кілька кадрів стоячи. Після цього я лягаю разом із ним на килимок, а Арсен поправляє волосся, щоб воно гарно лежало в кадрі. Сина вистачає ненадовго, і він голосним плачем заявляє про те, що голодний.

Я сідаю в крісло, але не поспішаю оголюватися. Арсен робить вигляд, що нічого такого не відбувається. Я не вперше годую при ньому. Але останнім часом я дедалі більше хвилююся. Мене затоплює хвиля сорому.

— Богданчик хоче їсти, — натякаю Арсену, щоб він вийшов.

— Ну так погодуй його, — відповідає незворушно.

Я оголюю груди, і син одразу присмоктується. Жадібно. Вимогливо. З чмоканням і кректанням. Я любуюся ним, розгладжую зморшки на маленькому лобику й відчуваю, як до очей підступають сльози. Можливо, скоро доведеться перевести його на пляшечку, коли я повернуся до навчання.

Я цілий місяць борюся за грудне вигодовування. Терплю дискомфорт, тріщини, багато плачу, наймаю консультантів. У якийсь момент навіть хочу здатися, але поступово все налагоджується.

Я настільки поглинута процесом, що забуваю про Арсена. Аж поки мене не повертає в реальність звук камери.

— Що ти робиш? — обурююся.

— Ш-ш-ш, — не кричи, малюка злякаєш.

— Арсен, не треба.

— Алісо, не заважай. Я хочу зробити кілька кадрів.

Мені одразу хочеться прикритися, але Арсен й справді робить лише кілька фотографій. Малюк засинає, і я одразу перекладаю його в ліжечко.

— Покажи фото.

Арсен дивує мене ще більше. Замість того щоб просто показати мені фото. Він простягає мені телефон.

— На, перекинь собі, — каже й виходить із кімнати.

Я гортаю фотографії й усміхаюся. Знімки виходять милими та атмосферними. Є й невдалі кадри, але хороших набагато більше. На останніх фото я затримую свій погляд. Вони надто інтимні. Гарні, але не для чужих очей. У кадр потрапляють мої оголені груди. Це водночас прекрасно й трохи на межі пристойності.

Я перекидаю фотографії собі й хочу видалити їх з телефону Арсена. Палець зависає над екраном, але в останню мить я передумую. Він помітить. Та й хай дивиться собі. Мені що, шкода? Від цієї думки щоки знову палають.

У цей момент на його телефон приходить повідомлення. Від Агати. Його секретарки. Рука сама тягнеться подивитися, що вона хоче від Княжинського у вихідний день. Та я не роблю цього. Арсен довіряє мені, залишивши свій телефон. Я не хочу зловживати цією довірою. Вона повинна працювати в обидва боки.

За дверима чутно кроки, тому я швидко блокую телефон. Коли Арсен заходить до кімнати, я повертаю йому телефон.

— Там тобі повідомлення прийшло.

— Від кого?

— Від Агати.

Він хмурить брови.

— І що вона хотіла?

— Не знаю. Я не читала, — відповідаю надто поспішно.

Арсен уважно на мене дивиться, а його очі ніби усміхаються. Він бере телефон і перечитує повідомлення.

— І що там? — не вдається приховати цікавість.

— Термінова зустріч. Пише, що важлива.

Я трохи засмучуюся. Ми домовлялися на цей вечір. У мене були свої плани, а тепер доведеться просити Стеллу Едуардівну посидіти з Богданчиком або все відмінити.

— Ти поїдеш?

Він хитає головою.

— Але ж це важливо.

— Я пообіцяв тобі. А що може бути важливіше за дотримання обіцянки?

На душі одразу стає тепліше.