Розділ 46

Арсен

Після поцілунку з Алісою я остаточно розумію, що мені треба триматися від неї якомога далі. І це надзвичайно складно, враховуючи наші обставини. Мені неймовірно важко було відірватися від неї. Від її солодких, м’яких губ, які хотілося цілувати ще і ще. Хотілося забути про все навколо, перестати думати про те, що правильно, а що ні, і просто залишитися з нею.

Та я мушу зупинитися. Заради нас. Щоб нічого до неї не відчувати. Це неправильно стосовно Назара. Вона все ще його кохає. І я це розумію. Та від цього не стає менш боляче. А я не хочу ускладнювати їй життя.

Очевидно, Аліса теж робить свої висновки. Бо коли в неї починаються пологи, вона мене не повідомляє. Натомість телефонує моїй мамі. Це не може не чіпляти. Я знаю, що вона має право сама вирішувати, кого хоче бачити поруч у такий момент. І я поважаю її вибір. Хоча десь глибоко всередині неприємно усвідомлювати, що в найважливіший момент вона кличе не мене.

Мама все ж телефонує і повідомляє новину. Я одразу зриваюся до Аліси. Коли заходжу до палати, її там немає. На мить не розумію, куди вона поділася. А з душової чути шум води. Я розгублено зависаю посеред палати. І саме в цей момент чую плач. Зупиняюся. Повертаю голову на звук і тільки тоді по-справжньому усвідомлюю. У Аліси вже є дитина. Наша дитина. Точніше, дитина мого брата.

Але у голові звучить моя. Бо я вважаю дитину Назара своєю. Це мій племінник. Моя кров. Моя сім’я.

Я підходжу до люльки й деякий час просто дивлюся. Він такий маленький. Дитина починає плакати голосніше. Обережно беру малюка на руки. І, на диво, страху немає. Я чомусь одразу знаю, як його правильно тримати. Можливо, тому що свого часу багато няньчив брата. Малюк кричить у мене на руках, морщить маленьке личко, стискає кулачки.

— Ну чого ти кричиш? — тихо питаю його.

Звичайно, відповіді не отримую. Тому починаю говорити про якісь буденні речі. Серйозним тоном, ніби ми з ним дорослі чоловіки й обговорюємо важливі справи. І він поступово заспокоюється. Я сам дивуюся.

— Оце вже краще, — кажу йому.

І в цей момент із душової вибігає розпашіла Аліса. Можу посперечатися, що вона накинула сорочку на ще вологе тіло. Волосся мокре, щоки червоні. В очах тривога. А коли вона бачить мене з дитиною на руках, ніяковіє ще більше.

Вона не очікувала побачити мене тут. Я намагаюся не затримувати на ній погляд. Виходить не дуже. Я все ще трохи злюся на неї за те, що не сказала. Але варто побачити її такою — тендітною, розгубленою, після всього, що їй довелося пройти, — і моя злість кудись зникає. Замість неї з’являється дещо інше. Хочеться підійти ближче. Сказати, що все добре, хоча я й сам у цьому невпевнений.

Аліса ділиться своїми переживаннями та страхами. Переживає через те, що не придумала дитині ім’я, і я навіть не знаю, як її заспокоїти. Та щойно дивлюся на малюка, одразу розумію — це Богдан.

У мене колись у дитячому садочку був друг Богдан. Такий самий світловолосий, з блакитними очима. І такий же голосний. Напевно, спрацювали асоціації.

— Богдан, — кажу я.

Аліса дивиться на малюка, потім на мене. І не заперечує.

Дуже важко вгадати, чого хоче жінка. А ще важче — коли вона щойно народила і ця жінка не твоя. Я дивлюся на неї, не в змозі відвести погляд, а всередині тим часом розростається порожнеча. Так хочеться торкнутися, обійняти її, заспокоїти. І коли вона плаче, а солоні сльози стікають по її щоках, я нарешті дозволяю собі хоча б дружні обійми. Притискаю її трохи міцніше, ніж слід було б обіймати подругу. Тримаю трохи довше, ніж потрібно. І обережно збираю губами солоні сльози з її обличчя. Цього мені мало. Але більше я собі не дозволяю.

Я також нервую, коли забираю Алісу з сином додому, тільки не показую цього. Для нас з Алісою це вперше. Перший день із дитиною, перша безсонна ніч, перше купання. Тож моя підтримка, турбота й залученість для неї важливі. Я не можу себе назвати досвідченим батьком. Але вже зараз готовий зробити для цієї дитини все, що в моїх силах.

Мені важко бачити сльози Аліси. Те, як вона накручує себе через кожну дрібницю. Вона постійно переймається, чи правильно тримає дитину, чи Богданчику не холодно, чи не жарко, чи не голодний, і чому так багато плаче. А я не завжди знаю, як її підтримати. Тому роблю те, що можу. Беру малюка на руки, щоб вона могла побути наодинці. Купаю. Беру на себе побут. Намагаюся більше слухати. І головне — чути.

Мені не потрібен ДНК-тест. Я не маю сумнівів, що це дитина Назара. Я вірю Алісі. Вірю її словам і відчуваю серцем, що вона говорить правду. Але Аліса наполягає. Каже, що між нами не повинно залишатися недомовленостей і сумнівів. І я погоджуюся.

Тест ми робимо в клініці. У нас беруть зразки, це швидко й безболісно. Це тест не на батьківство, а на спорідненість. Результати обіцяють за кілька днів. Здавалося б, чого мені нервувати? Я й так упевнений у результаті. Але ці кілька днів тягнуться надто довго. Я працюю — і думаю про це. Відпочиваю — і думаю. Намагаюся абстрагуватися — і знову повертаюся до одного й того самого питання.

Що, якщо?..

І це дратує найбільше.

Коли забираю результати, трохи нервую. Навіть смішно. Адже я весь цей час переконував себе, що впевнений. Але тепер конверт у моїй руці. Я хочу відкрити його при Алісі. Тремтячими руками розриваю конверт. Серце вилітає з грудей. У вухах шумить. Літери на мить розпливаються перед очима. Я трохи хмурюся. Бо встиг себе накрутити. А раптом я не син своїх батьків? А раптом тому спорідненості й не буде? А раптом Аліса все ж сказала неправду? А раптом я зовсім не розбираюся в людях? Дурні думки, які не мають підстав.

Але саме ці думки приходять, коли чекаєш відповіді, від якої, як тобі здається, залежить усе. Я перечитую результат ще раз. І ще. Тести свідчать про інше. Генетична спорідненість підтверджена. Ми з Богданом родичі. Я видихаю. І тільки тоді розумію, що весь цей час затримував подих.