Розділ 45

Багато жінок із нетерпінням чекають виписки з пологового будинку, де на порозі їх зустрічає велика родина та друзі з кульками й квітами. Я натомість не хочу покидати ці стіни. Бо не знаю, що робитиму без медперсоналу поруч, одна з дитиною та...Арсеном.

Не треба було його тоді цілувати. Бо лід між нами остаточно тріснув, а плавати так ніхто й не навчився.

Син крекче під грудьми, а я плачу, бо не очікувала, що грудне годування буде таким болючим і неприємним. І не все виходить із першого разу. Мені шкода себе, його. І я сумую за колишнім життям, безхмарним та безтурботним. Але тепер я мама, і я не маю права опускати руки. Не маю права здаватися. На мені відповідальність за маленьке життя.

До палати заходить Арсен, навіть не стукаючи, і я вже не прикриваюся, щоб він не побачив мої груди. У цей момент мені просто байдуже. Я мимохідь ковзаю по ньому поглядом і повертаюся до дитини, яка починає голосно плакати. А я разом із ним.

— Готова повертатися додому? — незворушно питає Арсен, ніби не бачить моїх сліз.

— Ні.

— Ні? Чому?

Сльози стікають по щоках, і я просто даю їм волю.

Арсен забирає сина з моїх рук і намагається його заспокоїти, поки я накидаю халат.

— Мені здається, я не впораюся. Він постійно плаче і... — я роблю глибокий вдих.

— У мене нічого не виходить.

У цей момент Богданчик заспокоюється на руках у Арсена.

— Мені здається, вона на тебе наговорює, — змовницьки шепоче він до дитини.

А я наскільки на взводі, що ображаюся і трохи заздрю тому, як легко він знаходить контакт із дитиною.

— Та йди ти...звідки прийшов...

Арсен хоче щось сказати, але двері відчиняються, і заходить медсестра. Вона забирає сина, щоб одягнути його на виписку. Ми залишаємося вдвох.

Я встаю з ліжка і, мов робот, починаю перевдягатися. Арсен зупиняє мене, поклавши руки на плечі. Мені доводиться задерти підборіддя.

— Ти впораєшся. А я буду поряд.

— У мене нічого не виходить.

— Це не так. Дитина нагодована, доглянута.

— Мені здається, він вічно голодний.

— То, може, переведемо його на суміш.

Я починаю плакати сильніше.

Він притягує мене до себе й міцно обіймає. Я ховаю заплакане обличчя у нього на грудях. І все інше перестає мати значення. Один дотик замінює тисячу непотрібних слів.

— Я жахлива мати, — голосно схлипую.

— Ти чудова мати, — Арсен дивиться мені прямо в очі.

— Я не готова...

Не уточнюю до чого. А він не перепитує.

— Ніхто не готовий...

Він вкладає у відповідь свої сенси. Я не готова до великої відповідальності, клопотів, безсонних ночей. А він не готовий був до дружини й дитини, які звалилися на його голову. Та всесвіту байдуже до нашої готовності. Він перемеле і виплюне, а шляху назад немає.

Губи Арсена ковзають по моїй вилиці, по щоках, збираючи сльози. Хвиля жару проходить по моєму тілу. Він просто підтримує та втішає мене. Я запевняю себе в цьому й дозволяю побути в його обіймах ще трохи.

Нас усе-таки зустрічають із кульками. Єва та мама Арсена чекають біля входу. Батько Арсена, очевидно, дуже заклопотаний, раз не приїхав. Моїх батьків теж немає. Я не в сукні, як планувала, а в зручному спортивному костюмі. І виглядаю не як мама новонародженого, а як звичайна жінка, яка проходила повз. Зробивши кілька фото, ми їдемо додому.

Вдома чисто й охайно. Стоять свіжі квіти в кошиках. Їжу замовили з ресторану. Стелла Едуардівна з Євою залишаються до самого вечора. І я не хочу їх відпускати, попри втому. Думка про те, що я залишуся сама з дитиною, мене лякає. Арсен — чоловік тож... У нього і свої справи є. Він і так робить для нас багато, щоб ще й допомагати з дитиною.

Але всі розходяться, і ми лишаємося втрьох. На диво, Княжинський допомагає мені купати Богданчика, бо в мене трясуться руки, і я боюся зробити щось не так. Натомість він цілком упевнено робить те, що треба. Я перевдягаю малюка й відношу його в дитячу. Спочатку здається, що все добре. Окреме ліжечко, радіоняня — усе продумано.

Але вже через кілька годин я розумію, що окрема дитяча не така вже й хороша ідея. Навіть із радіонянею не набігаєшся з іншої кімнати. Особливо коли годуєш на вимогу. Я буквально залишаюся в заручниках у власного сина.

Кілька разів бігаю туди й назад, годую, вкладаю, знову чую плач. Арсен теж кілька разів заходить перевірити, чи все добре. В якийсь момент я вже ледве тримаюся на ногах.

Тому після чергового годування просто прилягаю на диванчику. Кажу собі, що лише на хвилинку заплющу очі. І не помічаю, як засинаю. А коли відкриваю їх, уже світає. Я одразу підскакую й іду до ліжечка, але воно порожнє. Серце гучно тарабанить у грудях. Намагаюся не панікувати.

У кімнаті Арсена горить світло, і звідти чутно якісь звуки. Я, не стукаючи, обережно відчиняю двері й завмираю на порозі.

Арсен колихає Богданчика і наспівує якусь мелодію. Коли помічає мене, прикладає палець до губ, щоб не розбудити малюка. Я мовчки спостерігаю за ними якийсь час, спершись на одвірок. Він іде до дитячої та вкладає сина, а потім прямує на кухню, де я заварюю нам каву.

— Я злякалася, коли побачила порожнє ліжечко, — тихо зізнаюся.

— Він плакав. Я зайшов перевірити. Ти спала, і я не хотів тебе будити.

— Дякую.

Він лише довго дивиться на мене, і я не знаю, що означає його погляд. Ми сидимо на кухні, як справжня родина. Спілкуємося, усміхаємося, довго дивимося одне на одного, поки цю ідилію не порушує син.

Я йду в дитячу, а Арсен збирається на роботу. Коли він повертається з роботи, я з полегшенням видихаю. Бо я чекаю його. Так сильно, як нікого. Чекаю, щоб трохи видихнути від пелюшок, годувань і постійного плачу. Не знаю, що він бачить у моїх очах, але втомлений Арсен мовчки прямує мити руки, а потім забирає в мене малюка. І моє серце наповнюється вдячністю.

— Ти голодний. Вибач. Я нічого не встигла.

— Не страшно. Я замовив нам їжу. Йди поїж.