Розділ 44

Пологи виявляються складнішим випробуванням, ніж я очікувала. То мені хочеться, щоб хтось тримав мене за руку, то, навпаки, хочеться, щоб ніхто не чіпав. Стелла Едуардівна поруч і не нав’язується, а коли лікарі проводять огляд, тихо виходить із палати. Я кличу маму і навіть Назара. Мені здається, що у цей момент я навіть розмовляю з ним. І це чистісінька правда.

Чи був він поруч, як би був живим? Чи тримав би мене за руку? Що відчував би, коли вперше побачив би сина. Я цього не знаю і ніколи не дізнаюся. Ковтаю сльози і продихаю перейми. Та все одно мої крики, здається, чують навіть на околицях. Тож коли можна ставити епідуральну анестезію, я ледь не плачу від щастя. Перейми вже не здаються таким пеклом, і за кілька годин мені викладають сина на груди.

Коли він кричить, я тихо плачу й міцно його тримаю. Але замість радості й щастя відчуваю лише полегшення.

— Вирішили, як назвете сина? — запитує акушерка.

Я дивлюся розфокусованим поглядом на зморщеного малюка, який голосно заявляє світу про себе. У нього світла маківка і блакитні очі. І лише хитаю головою.

За дев’ять місяців, я так і не обрала йому ім’я. Думала: погляну на нього — і вирішу. А зараз у голові жодного варіанту.

Мене перекладають на ліжко. Син поруч. Я розгублено дивлюся на нього й не знаю, що робити з цією новою людиною. І жодні курси чи сотні переглянутих відео не рятують ситуацію.

— А по батькові хоч як?

На язиці несвідомо крутиться «Назарович». Але за документами все інакше, тому я прикушую язика й відповідаю:

— Арсенович.

Обережно кидаю погляд на Стеллу Едуардівну, яка сидить у кутку.

Вона лише киває.

— Гарне по батькові. Солідне. Сюди підійде Лев або Ігор. Можливо, Всеволод, — перебирає акушерка варіанти.

— Можливо, — ввічливо відповідаю.

Мій син крекче поруч, вертить голівкою й намагається вхопитися за груди.

Виходить не з першої спроби. А в мені так багато емоцій, що я почуваюся повітряною кулькою, яка от-от лусне від надлишку. Акушерка йде, зробивши свою роботу, а син задоволено чмокає.

— А ви не запропонуєте свій варіант? — обережно питаю свекруху.

Вона лише усміхається.

— Навіщо? Думаю, ви з Арсеном самі вирішите.

Думка про Арсена боляче коле. Треба подзвонити йому. Але я не наважуюся.

Я дивлюся на маленький згорточок поруч і одразу хочу плакати. Мені здається, що я для нього жахлива мати. Що не впораюся. Навіть ім’я придумати не можу. Обережно проводжу пальцями по зморщеному лобику.

Як же тебе звати?

Пізніше я йду в душову кімнату. Так страшно залишити сина хоч на хвилину. Але, на щастя, за ним є кому приглянути. Ледь стою на ногах, у голові злегка паморочиться. Та разом із теплою водою ніби стікають страх, біль і невизначеність. Дитина плаче. Я так швидко, як тільки можу, витираюся рушником та одягаю халат.

А коли виходжу з душу, бачу Арсена з дитиною на руках. І застигаю від шоку. Цікаво, коли він приїхав?

— А де Стелла Едуардівна?

— Я відпустив маму випити каву.

Я одразу йду до сина й ніяковію через власний вигляд. Обличчя червоне, в очах полопалися судини, волосся розтріпане. Це тільки в інтернеті жінки після пологів виглядають так, ніби щойно вийшли із салону після відпочинку. Я до їхнього числа точно не належу.

Малюк на його руках заспокоюється й засинає. Арсен обережно перекладає його до ліжечка. Син солодко спить, а я все одно перевіряю, чи він дихає. Щось неспокійно. Невже це та сама материнська тривога? І моє серце постійно буде не на місці?

— Тобі Стелла Едуардівна сказала, що я тут?

— Так, — каже Арсен, схрещуючи руки на грудях.

— Чому ти не повідомила мені, Алісо? Я б одразу приїхав.

— Я знаю, — тихо кажу.

Він ображено стискає щелепи.

— Ти добре вмієш бавити дітей, — намагаюся розрядити ситуацію.

Він трохи розслабляється.

— Я ж був старшим братом. Тому знаю, що робити з малюками.

Я усміхаюся.

— Як ти?

— Та ніби жива.

Арсен хмуриться.

— Хочеш, залишуся на ніч?

— Ні, не треба. Твоя мама залишиться.

— Бачу, ви знайшли спільну мову.

— Ти проти?

— Та, ні. Я радий.

— Він так мило спить. Ніяк не можу підібрати йому ім’я.

Арсен уважно дивиться на дитину. А потім зі усією серйозністю та незворушністю повертається до мене.

— А що тут думати? Це Богдан.

— Чому Богдан?

— А чому б ні?

А й справді. Чому б ні?

Арсен невдовзі йде, а маленький Богданчик не дає заснути мені цілу ніч. І, напевно, якби не Стелла Едуардівна поруч і медперсонал, я вже б запанікувала. Чому він плаче? Може, йому не вистачає молока? Чи щось болить? Чи просто я погано справляюся?

А під ранок він знову солодко засинає й спить цілих три години. Стелла Едуардівна вранці йде, а її замінює Арсен.

Мамі я лише скидаю коротке повідомлення з вагою, зростом та ім’ям дитини. У відповідь отримую коротке: « Вітаю».

Зціпивши зуби, щоб не заплакати, я повертаюся до своєї дитини. І він стає бальзамом на мою зранену душу.

— У вас такий хороший чоловік. Квіти приніс. Піклується. Ще тільки ранок, а він уже тут як тут. Пощастило вам з ним, — каже лікарка, яка проводить огляд.

Арсен тим часом чекає в коридорі.

І я навіть не можу на це нічого заперечити.

Арсен повертається до палати, коли лікарка виходить, а я годую сина. Спочатку хочеться крикнути: «Вийди». Але чомусь цього не кажу.

Щоки палають, бо він не відвертається. Дивиться в очі й робить вигляд, що нічого такого не відбувається. А коли син засинає, він дістає коробочку і простягає мені.

— Це тобі.

— Що це?

— Відкрий.

Я вагаюся кілька секунд.

Потім відкриваю й ахаю. Там той самий кулон, який мені сподобався в магазині, коли ми обирали обручки. Невже запам’ятав?

Я встаю, щоб одягнути його.

— Давай допоможу.