Розділ 43

Березень приносить із собою не тільки потепління, а й очікування. Нестерпне і водночас таке бажане. Я маю народити з дня на день. Але у сина, звісно, свої плани. І він не поспішає з’являтися на цей світ.

Дитяча кімната давно готова. Ліжечко застелене, а в комоді лежать випрасувані й складені дитячі речі. Я сиджу в цій кімнаті годинами. В повітрі пахне весною і новою сторінкою життя. Але так страшно, що останніми днями я не знаходжу собі місця.

Арсен працює у своїй кімнаті, а я не можу знайти собі заняття. Книги не відволікають, а Єва проводить увесь вільний час із сестрою, і я майже певна, що у неї хтось є, але вона про це вперто мовчить. З батьками я так і не налагодила спілкування. А зі Стеллою Едуардівною зближуватися не поспішаю. Тож лишається лише Арсен.

Роблю над собою зусилля й обережно стукаю. Але, не дочекавшись, поки він відчинить двері, роблю це сама.

— Ти дуже зайнятий? — питаю обережно.

Арсен відриває погляд від ноутбука й здивовано дивиться на мене.

— Тобі щось потрібно? Ти погано почуваєшся?

Я лише хитаю головою.

А він очікувально дивиться.

— Можна я зайду?

— Ти вже зайшла.

Я заходжу в кімнату й сідаю на край ліжка. Він встає з-за столу, обходить його й стає навпроти мене, спершись на стільницю.

— То що сталося?

— Нічого.

Він лише хмикає.

— Тому ти прийшла до мене в кімнату?

Я опускаю очі й тереблю край своєї сукні. Живіт уже такий великий, що мені інколи важко дихати.

— Мені страшно, — тихо зізнаюся.

— Народжувати?

— Т-так.

— Я ж казав, що буду поруч. Ми домовилися з лікарем та з акушерською бригадою. Тобі немає про що хвилюватися.

— Але я хвилююся.

— І це нормально, Алісо. Можливо, тобі варто поговорити про це з мамою чи подругами.

Я відвертаюся, щоб не заплакати.

— Хочеш, я зателефоную своїй? Вона з тобою побуде.

— Ні, — вигукую поспішно. — Не треба.

Між нами западає тиша.

— Я не вмію підтримувати. Тож якщо тобі щось треба, кажи конкретніше...бо я не розумію натяків.

Мені багато чого потрібно. Любов, ласка, ніжність. Впевненість у завтрашньому дні. Але він мені цього не дасть. Перші три — так точно.

— Обійми мене, — випалюю несподівано для самої себе.

— Що? — він робить вигляд, що не почув.

— Обійми мене.

— Ти цього не хочеш.

— Саме цього я хочу. По-дружньому.

Він усміхається, але все його тіло напружене. І він не робить крок назустріч. Його роблю я. Підходжу впритул і просто чекаю.

— Будь ласка. Мені це зараз потрібно.

— Ти не розумієш, чого просиш, — хрипко каже він.

Та невже?

Можливо, в мені зараз бушують гормони і завтра я пожалкую про те, що роблю. Але мені потрібна ця крихта тепла. Його тепла.

Я кладу йому руки на груди. Арсен, здається, навіть не дихає. Але через кілька секунд його руки оживають, і я потрапляю в міцні, але обережні обійми. Він тримає мене так, ніби я фарфорова статуетка. Боїться нашкодити.

Я утикаюся обличчям йому в шию і вдихаю його аромат. Затримую подих, ніби хочу запам’ятати цей момент. А потім піднімаю очі. У його очах бушує шторм. У моїх — страх перед майбутнім. Я тримаюся за нього так міцно, ніби від цього залежить моє життя.

Я встаю на навшпиньки й тягнуся до його губ. Притискаюся своїми. І нічого не відбувається. Я навіть чую, як цокає годинник в сусідній кімнаті. Відчуваю, як ціпеніють його м’язи під моїми руками. Арсен не рухається. Мабуть, чекає, що я відступлю. Але я не відступаю.

А потім його губи оживають. Спочатку дуже ніжно. Майже невпевнено. А потім він притискається сильніше. І це вже не просто поцілунок. Це боротьба. Жадібний, вкрадений поцілунок, у якому надто багато всього, що ми так довго намагалися не помічати.

Я запускаю руки йому у волосся, несильно тягну. Коли його язик танцює з моїм, з грудей виривається жалібний стогін. І все припиняється. Так само раптово, як почалося.

Я дивлюся на нього розфокусовано. Арсен перший приходить до тями, але я ще продовжую тремтіти в його руках.

Це не перший мій поцілунок. Але вперше я ніби заживо згораю в чиїхось руках. Це полум’я обпалює до болю, змушує тіло плавитися, а душу зраджувати саму себе. А коли все припиняється, на мене обрушується холодна реальність. І щоб хоч ще трохи вкрасти цю мить, я знову тягнуся до нього. Але Арсен кладе палець мені на губи, зупиняючи.

— Ні, Алісо, не треба, — рвано шепоче.

— Чому?

Він відпускає мене з обіймів і відходить на безпечну відстань.

— Я не можу, — хитає головою.

— Мені це потрібно зараз.

Він дивиться на мене з болем в очах.

— А як же Назар?

Його слова ніби ніж, всаджений у груди. Я почуваюся жахливо, бо жадаю іншого, тоді як не мала б цього робити. Ніби зраджую його пам’ять. І горіти мені в цьому котлі разом з Арсеном.

— А що Назар? — задираю підборіддя. — Раніше тебе це не зупиняло.

Я раню його словами, бо хочу, щоб йому було так само боляче, як мені. Це не означає, що в мене немає почуттів до Назара. Але з почуттями до Арсена мені важко впоратися. Як і йому зі своїми.

— Я не мав би цього робити. Вибач, що заплутав тебе.

— А може, ти просто боїшся?

— Боюся чого?

— Своїх почуттів до мене.

Він вперто мовчить.

— Га, Арсене? Ти боїшся?

— Ні, — видає твердо. — Я не боюся.

— А що тоді?

— Я не хочу, щоб у наших стосунках завжди був третій. Я не можу боротися з привидом свого брата. Постійно сумніватися в твоїх почуттях до мене. Постійно думати, чи й справді ти мене кохаєш, чи просто використовуєш як заміну.

— Це не так, — підвищую голос.

— А як? — він знову підходить ближче.

Він торкається своїм чолом мого. Його губи ковзають по моїх.

— Скажи, що ти його не любиш, і я залишуся з тобою.

І я хочу сказати. Але ж це не так. Я не можу зізнатися Арсенові в коханні, бо не знаю, чи це воно. Не можу сказати, що більше не кохаю Назара, бо це теж неправда. Все так складно, що я лише хитаю головою.