Розділ 42

Останні місяці вагітності зовсім не такі райдужні, як у рекламі й кіно. Поперек ниє. Живіт збільшується, неначе надувна кулька, а печія не дає нормально жити. Не кажучи вже про те, що час тисне. І треба до всього підготуватися.

А ще я постійно думаю про пологи. Про те, що буде потім. Про те, що скоро стану мамою, і від мене залежатиме маленька людина. Про те що не впораюся, розгублюся, не знатиму, що робити. Мене так накриває іноді, що важко дихати.

Якщо більшість жінок можуть поскаржитися на свій стан партнеру, надути губи, тупнути ніжкою, і трохи покапризувати, то у нас з Арсеном не такі стосунки. Ми не пара. Але останнім часом я вже сама не знаю, що між нами. Де закінчується домовленість, і починається щось інше.

Особливо після того випадку. Зіткнувшись випадково з його коханкою, я не очікувала, що відреагую так. І що наша розмова в машині закінчиться майже поцілунком. І що було після цього? НІЧОГО. Усе як завжди. Ми робимо вигляд, що нічого не відбувається.

Чому він мене поцілував? Чому зупинився? Чому я не відштовхнула? І щоб було, якщо б поцілунок продовжився? Я досі пам’ятаю його обличчя, коли він відчув рухи дитини. Той шок, заціпеніння, розгубленість. Але що він насправді відчув у той момент? Що відбувалося в його голові. Цього, я ніколи не дізнаюся.

Я заходжу на кухню й бачу Арсена за столом. Він п’є каву, переглядаючи щось у телефоні. Йому неймовірно пасує біла сорочка. Я затримую на ньому погляд трохи довше, ніж зазвичай. Намагаюся знайти на його обличчі якісь відповіді. Арсен відривається від телефону й підіймає брову.

— Добрий ранок, Алісо. Снідати будеш?

— Не можу сказати, що він добрий, — роздратовано бурчу й дістаю з холодильника яблуко.

— У тебе поганий настрій?

— Чудовий, як бачиш.

Хочеться крикнути: «Так поганий! Мені погано! У мене набрякають ноги, мені сняться кошмари, я не сплю ночами й постійно ходжу з думкою, що стану поганою матір’ю і не впораюся».

Але замість цього я просто відкушую шмат яблука. Княжинський, здається, нічого не помічає або знову ховається за своїми крижаними стінами.

— Щось сталося? — він не зводить з мене очей.

— Ні.

— Тоді в чому причина?

— Ні в чому.

Я наливаю в склянку стіл, трохи проливаю і бурчу собі під ніс.

Арсен робить ковток кави. Хмуриться, але нічого не каже. Між нами зависає тиша. Після того поцілунку я взагалі не знаю, як поводитися поруч із ним. І, судячи з того, як він дивиться на мене, Арсен теж не знає.

— Я сьогодні буду пізно. Роботи багато.

Я лише тихо хмикаю.

— Хто б сумнівався.

Він ставить чашку на стіл.

— Яка муха тебе сьогодні вкусила?

— Ніяка.

Він не вірить і знає, що я брешу.

— Просто ти обіцяв зібрати ліжечко, — нарешті кажу я. — Але й досі нічого не зробив.

— Час ще є. Тобі ж не завтра народжувати.

Я спопеляю його поглядом.

— А якщо передчасні пологи?

Арсен важко зітхає. Встає з-за столу, забирає чашку й миє її. Ставить на місце, витирає руки і зупиняється навпроти мене.

— Я сказав, що зроблю, значить зроблю.

— Міг би сьогодні прийти й раніше.

Він дивиться на мене з подивом.

— А що, сьогодні якийсь особливий день? Можливо, день народження про який я забув, і ти тепер мені виносиш мозок.

Я опускаю очі й тихо кажу:

— Взагалі-то День закоханих.

На його губах з’являється гірка усмішка.

— Але ж ми не закохані?

Я підіймаю очі.

Арсен стоїть зовсім близько. Я впираюся спиною в стільницю, а він нахиляється до мене. Торкається руками мого обличчя. Його губи так близько до моїх, що я відчуваю його подих.

— Чи є щось, що ти мені забула сказати?

Що саме? Що я не можу дивитися нормально йому в очі? Що мені хочеться, аби він сьогодні залишився вдома? Що мені хочеться уваги? А чи я маю право це вимагати? Звісно, що ні. Тому я ковтаю клубок у горлі, і хитаю головою.

Але в останню мить я хитаю головою.

— Нічого.

Він не відступає, дивиться так, ніби такої відповіді йому замало.

Я відводжу погляд.

— Ти запізнюєшся, мабуть.

Арсен відступає, і кривить усмішку.

— То чому тоді злишся?

— Я не злюся.

Я розвертаюся й іду до своєї кімнати. Але він ловить мене за руку. Його пальці ковзають по моїй долоні. Зовсім легко. Наче випадково.

— Брешеш.

Він відпускає мою руку раніше, ніж я встигаю зреагувати. Йде до вхідних дверей. Я чую, як вони зачиняються. Чи то я зараз надто вразлива, чи Арсен справді роздратований, але мені здається, що двері грюкнули зовсім не від протягу.

Я повертаюся до кімнати й бездумно гортаю стрічку соціальних мереж. Бо від букетів зі сто одної троянди і величезних плюшевих ведмедів, вже рябить в очах. Обійми, поцілунки, освідчення...Мені не заздрісно. Просто... Просто в такі дні особливо хочеться тепла, уваги, навіть трохи романтики. Я не ображаюся на Арсена. Бо ми не пара. Але моя потреба від цього не стає меншою.

Я кладу телефон поруч і заплющую очі. Цілий день мені хочеться плакати. Я почуваюся неймовірно самотньою. Настільки, що навіть вирішую спекти пиріг з яблуками. Не знаю навіщо. Мабуть, просто хочу чимось себе зайняти.

Перший раз він у мене не виходить. Тісто опадає, яблука підгоряють, і я ледве не викидаю все разом із формою. Але з другого разу виходить навіть непогано. Я посипаю пиріг цукровою пудрою й дивлюся на годинник. Десята вечора. Арсена досі немає. Я вечеряю сама. Шматок у горло не лізе.

Пиріг стоїть на столі й пахне яблуками та корицею. Правильно було б залишити його, остудити й поставити в холодильник. Щоб Арсен скуштував, коли повернеться. Але я роблю неправильно. Керуюся емоціями. Беру тарілку з пирогом і без жалю викидаю його у смітник.

Одразу шкодую. Але діставати назад уже не збираюся. Повертаюся у свою кімнату й тихо плачу. Не знаю, скільки минає часу. Замовкаю лише тоді, коли чую звук у квартирі. Арсен.