Розділ 41

Арсен

Я ненавиджу шопінг. Не розумію нічого в цих рюшиках, бодіках, і візочках. Для мене гарне — те, що практичне. Але в Аліси своя думка, і я намагаюся не тиснути, йти на поступки.

Щоправда, ця нестерпна жінка виїдає мені мозок чайною ложкою. І ще нестерпніше те, що ця жінка не моя. Від цієї думки в грудях пече, а всередині розливається гіркота. І щоб якось її приглушити, я заїдаю це солодким.

Я не хотів звалювати на Алісу проблеми з її батьком і обговорювати ту шкоду, якої він завдав нашому бізнесу. Але вона запитала, а я не хотів брехати. Між нами й так купа недомовок і секретів.

Проводячи час з Алісо не можу позбутися думки, що я хотів, щоб вона була вагітною від мене. Чекала на нашу дитину. Не тому що я не буду піклуватися про дитину брата як про свою. Справа в іншому. Аліса ніколи не дивитиметься на мене так, як дивилася на нього. Я завжди буду зручною заміною. Чоловіком, якого їй нав’язали обставини. Постійним нагадуванням про те, що вона не обирала таке життя.

Я закочую очі від задоволення, коли краду її десерт, і так само радію тим рідкісним митям, коли краду її погляди, усмішку, ніжність, які призначені не мені.

І навіть цього мені мало. Мені хочеться більшого. Хочеться, щоб вона хоч раз подивилася на мене так, як я дивлюся на неї.

І, мабуть, саме тому, коли я випадково помічаю Дану, у мене виникає відчуття, ніби я на повній швидкості врізаюся у вантажівку. Мені немає чого приховувати. Але я не готовий, щоб ці світи перетнулися в реальності.

Я настільки ціпенію, що дозволяю Дані перейти межу: торкатися мене, сидіти поруч із нами, поводитися так, ніби ця ситуація не дивна.

Аліса мовчить. Я краєм ока стежу за нею. Нічого. Жодної емоції. Чому вона це терпить? Чому не попросить її піти? Невже її це зовсім не чіпляє? Я б віддав багато за хоча б дрібку ревнощів. А натомість отримую цілковиту байдужість.

Тому зрештою я прошу колишню коханку піти. І коли Аліса залишає нас наодинці, мене це чомусь вибиває з колії ще сильніше. Ще один доказ, що я їй не потрібен. Я стискаю і розтискаю кулаки під столом.

Ми залишаємося удвох із Даною. Вона дивиться на мене з викликом.

— Ну і що це за вистава? — кидаю грубо.

— Ти про що? — вона безневинно кліпає очима.

— Чому ти тут?

Дана надуває губи.

— Арсенчику, я ж сказала: випадково побачила, скучила, захотіла привітатися.

— І тебе не збентежило, що я не один?

— Ні, — вона знизує плечима, — це ж несправжній шлюб.

Мене розриває від обурення. Сам винен, розбовкав багато.

— Це не дає тобі права лізти в моє життя.

В її очах спалахує образа.

— О, то Княжинський закохався?

— Не твоя справа. Тобі треба піти.

Дана відмахується від моїх слів як від набридливої мухи.

— Чому ти не приїздив? Я чекала.

— Не бачив сенсу.

Вона лише хмикає.

— Не підеш?

Хитає головою.

— Тоді піду я.

Не знаю, чи надовго Аліса відійшла, але мені треба на свіже повітря.

Я виходжу, а Дана біжить слідом.

— Арсене, почекай.

Ми не ховаємося, і мені байдуже, чи на нас дивляться люди.

— Чому ти злишся? — вона розводить руками. — У чому я винна? У тому, що ти мені небайдужий?

М’яз на моїй щоці сіпається. Завжди спокійна, врівноважена Дана зараз втрачає і обличчя, і гордість.

— Не кажи цього.

— Це правда.

Я хитаю головою.

— Це не так...

— Це так. Інакше я б терпіла таку твою поведінку? Ти приходиш, коли заманеться. Йдеш, коли захочеш. Без попередження, без дзвінка. Тоді, коли засвербить. Коли потрібна розмова чи секс. А я жива людина, Арсене.

— Я тобі нічого не обіцяв...

— Та я це знаю! Але я сподівалася.

Її голос тремтить.

— На що? Я одружений. А у тебе завжди були інші.

Вона гірко посміхається.

— Ти впевнений у цьому?

Я важко видихаю.

Я ні в чому не впевнений.

— Я була в шоці, коли ти сказав про одруження. Я не очікувала цього.

— Але це так, Дано. Навіщо тобі одружений чоловік? Нащо тобі такий чоловік?

— Не знаю... — каже розгублено. — Тому і не нав’язувалася. А коли побачила тебе з нею... — вона на мить замовкає. — Випадково. Просто не змогла не підійти.

— Більше так не роби.

— Навіщо вона тобі? Чи ти сподіваєшся, що вона тебе покохає?

У грудях пече.

— Що ти розумієш?

— Все.

Дана кладе мені руку на плече.

Я одразу скидаю її. Можливо, надто грубо. Але мушу. Вона непогана дівчина. Заслуговує на щастя. А я не можу їй нічого дати.

Вона відступає.

— Закохався, так?

Я вперто мовчу. В її очах стільки болю, що він перегукується з моїм. Тільки я не дозволяю собі його показати.

— Намучаєшся з нею, — тихо каже Дана. — Не оцінить.

— Іди, Дано.

Вона лише фиркає, а я кидаю їй навздогін:

— Я бажаю тобі щастя.

Я зачепив її гордість.

Вона обертається.

— Вибач, Арсене, але не можу сказати того самого.

Дана йде. Я до неї нічого не відчуваю, але слова її в збіса правдиві. Вона не оцінить.

Я ще кілька секунд дивлюся їй услід. Потім повертаюся.

Аліса вже сидить на своєму місці. Я ковзаю по ній поглядом, кладу гроші на стіл і виходжу. Коли сідаємо в автівку, отримую питання, якого не очікую почути.

— Що між вами?

Я роздратовано хмикаю. А в душі нарешті щось смикається. Невже їй небайдуже?

— Нічого.

Аліса невдоволено підтискає губи.

— Вона твоя...коханка?

Я бачу, скільки зусиль їй коштує наважитися на цю розмову, але я не полегшую задачу. Ну ж бо скажи що тобі не байдуже.

— Що тобі до цього? — відштовхую її словами, щоб натомість не притягнути до себе.

Вона задирає підборіддя.

— Я не хочу більше бачитися з твоїми коханками.

— Більше не будеш.

Аліса ображено відвертається. Я не знаю, що рухає мною в ту мить. Я чіпляю її підборіддя пальцями й повертаю до себе.

— Я тобі не зраджую.

Вона не вірить. Нижня губа ледь помітно тремтить, і я торкаюся її подушечками пальців.