Розділ 40

Кінець січня огортає місто морозом. Я все більше нагадую пінгвіна. Живіт смішно випирає з-під пуховика. Ми з Арсеном блукаємо торговим центром у пошуках всього необхідного для малюка. Не хочеться на останніх тижнях бігати магазинами, тож доводиться обирати все зараз, поки ще можливо. Я зупиняюся біля дитячого ліжечка — овального, з балдахіном. Так, гарно.

— Мені подобається ось це.

— Може, щось практичніше, — пропонує Арсен. — Ну куди цей балдахін? Тільки пил збиратиме. І це ж хлопчик. Навіщо ці всі рюшики?

— Що практичніше? — пирхаю, — Диван і приставку?

— Не знаю. Можливо, двоярусне ліжко.

Я піднімаю брову.

— Ну там же не двійня.

— На майбутнє, — сухо кидає він.

І поки я намагаюся переварити його слова, він уже кличе консультанта.

— Що краще обрати для дитини?

— У нас великий вибір дитячих ліжок: з маятником, без, можна приставити до свого ліжка, і так буде зручно...

— Ні, ні. У нас малюк буде спати окремо, у дитячій, — швидко додаю.

Якась жіночка, що розглядає постільну білизну, втручається в нашу розмову.

— Ага, мрійте. Дитина перший рік спатиме разом із вами. Тож купуйте тоді ще й диван у дитячу, якщо так хочете окремо. А ці маятники й бортики — лише зайві витрати.

Я хочу задихнутися від обурення.

— Дякую за непрохану пораду, але ми розберемося, — додає Арсен.

Жінка лише пхикає і щось бубнить собі під ніс.

А потім Княжинський повертається до мене.

— Я ж кажу, треба звичайне ліжко.

Я невдоволено соплю.

— Ви можете взяти зручне розкладне крісло, щоб годувати малюка, або дійсно до ліжечка ще диван.

Я йду на компроміс, і ми беремо і розкладне крісло, і ліжечко.

Але настрій зіпсовано. Ну чого він такий упертий, цей Арсен? Це ж навіть не його дитина, яка йому різниця?

Після його одкровень про мого батька між нами знову прохолода. Він закрився, а я злюся, що він знову тримає мене на відстані. Тільки зберігати цю відстань дедалі складніше. І межі розмилися. Бо коли я дивлюся на Арсена, то чомусь бачу те, що під одягом. І це не про душу. Ой, не про неї. А про те, що набагато, набагато нижче.

Мене кидає в жар, і я йду, як мені здається швидкими кроками до кафе.

— Ой, щось пити захотілося.

Я замовляю молочний коктейль і кілька десертів. Я вже сама як пончик, але не можу собі в цьому відмовити.

Поки я на секунду відвертаюся, Арсен краде у мене десерт, відламавши виделкою шматочок. Я намагаюся не дивитися як від облизує губи і закочує очі від насолоди.

— Княжинський, їж свій стейк. Не об’їдай малюка.

— Твій малюк любить м’ясо, а ти мориш його солодким.

— Звідки тобі знати, що любить мій малюк?

— Бо я чоловік.

— І тому крадеш мій десерт? Ну-ну.

— Я стежу за твоїм цукром, як лікар наказав. Бо ти набираєш вагу.

В цей момент мені хочеться його тріснути.

— Ти назвав мене гладкою, я тобі зараз цією виделкою...

Він підіймає руки.

— Я не те мав на увазі. Ти з вагітністю якась шалена просто...

Хочеться крикнути: «Неначе ти знав мене до вагітності». Але я прикушую язика. Між нами й так багато непорозумінь: мій батько, який завдав клопоту бізнесу Княжинських, дитина від іншого, наші дивні стосунки.

Тільки хочу сказати щось примирливе, як Арсен раптом блідне. До нас направляється жінка. Худа, елегантна, з чорнявим волоссям, вкладеним набік. Вона поїдає Арсена очима, не гірше, ніж він щойно мій десерт.

От чорт.

— Які люди в Голлівуді!

Вона підходить ближче й кладе руку йому на плече. Він напружується, але нічого їй не каже.

— Привіт, Дано.

— Не познайомиш нас, Арсене?

Вона бере поруч ще один стілець і безцеремонно сідає біля нас.

— Каву, будь ласка, — кидає офіціанту. — Без цукру. Я стежу за фігурою.

Вона кидає погляд на мій живіт, і мені хочеться прикритися руками.

Арсен демонстративно кашляє.

— Дано, це Аліса, моя дружина. Алісо, це Дана, моя...

Він робить паузу.

— Знайома.

— Дуже давня знайома, — додає вона, кидаючи на нього двозначний погляд.

— Що ти тут робиш? — питає Арсен.

— Зайшла випити каву. Чи ти думаєш, я за тобою стежу. Ти завжди був високої думки про себе, Арсене.

— Як ви познайомилися? — питаю я, намагаючись придушити ревнощі.

Напруга між ними зростає, як сніговий ком. Вона не просто знайома.

Арсен починає кашляти, бо поперхнувся кавою.

А Дана постукує його по спині. Вона сидить до нього набагато ближче, ніж я. І, схоже, його це дратує не настільки, щоб відсунутися.

— О, любонько, краще тобі не знати... Там така історія... шалена — вона загадково хмикає.

— Дано, — люто зиркає на неї Арсен.

— Ну а що? Минулого не зміниш. Що було, то було.

Ревнощі роз’їдають нутрощі кислотою. Він не мій. Але й не її. Хіба б стала коханка так себе поводити привселюдно? Але чому він її не прожене? Чому терпить це дивне тріо?

— Не думаю, що твоя присутність доречна.

Вона робить ковток і закидає свої довжелезні ноги одна на одну. Навіть бровою не веде.

— Я ж твоя...подруга. То чому б не поспілкуватися зі старим... другом?

Він лише закочує очі.

Вона нахиляється до мене ближче.

— Співчуваю тобі. У нього крутий норов. Але в ліжку... м-м...Ну ти ж сама знаєш. Дана знову кидає погляд на мій живіт, і мені стає не по собі. Наче вона знає, що між нами нічого немає. Або хоче, щоб я так думала. Що ще вона знає?

— Дано, це перебір. Тобі треба піти?

Вона розгублено питає.

— Чому? Ой, я сказала зайве. Вибач, я не те мала на увазі.

— Дано.

— Добре, я піду. Фе, ти грубий.

— Ні, не треба, — різко кажу я. — Розмовляйте. Ви ж друзі... А я поки схожу до вбиральні.

Арсен кидає на мене невдоволений погляд.

Ну й чого ти злишся? Це ж твоя...подруга.