Розділ 39

— А мав би?

Відповідь Арсена збиває мене з пантелику.

— Ну звісно, це ж мій батько.

— Тому ви не спілкуєтеся? — він підіймає брову й прямує до своєї кімнати.

— Це тебе не стосується, — заводжуся, але вже не на рівному місці.

Арсен уже береться за дверну ручку, але я зупиняю його поглядом.

— Арсен!

Він обертається.

— Мої справи з твоїм батьком тебе теж не стосуються. Я не хочу, щоб ти хвилювалася. Йди відпочивай. Розмова закінчена.

Він заходить до кімнати й зачиняє двері перед моїм носом.

Я вже соплю як роздратований бик. Розмова, чорт забирай, не закінчена. Намагаюся вирівняти дихання, збираюся відчинити двері, але вони самі знову відчиняються. Із кімнати виходить Арсен — без сорочки, з рушником на плечах.

— Ти щось хотіла, Алісо? — кидає насмішкувато.

А я намагаюся не витріщатися на його голий торс.

Арсен помічає мій погляд, і на обличчі з’являється знущальна усмішка.

— Я хочу поговорити, — вкладаю всю серйозність, на яку я зараз спроможна. Але зосередитися стає дедалі складніше.

— Я йду в душ, тож розмову доведеться відкласти.

Я не зрушую з місця.

— Чи, може, підеш зі мною? Спинку потреш?

— Арсен! — гнівно вигукую, а він зі сміхом ховається у ванній кімнаті.

Я чую шум води. От і що мені робити? Поговорити пізніше? Коли? Він вічно зайнятий. Стояти і чекати його теж якось по-дурному.

І я не вигадаю нічого кращого, ніж зайти до його кімнати.

Ми рідко порушуємо простір одне одного. Лише раз я заходила сюди, коли шукала його, а він спав. Але зараз я набираюся сміливості й не відступаю. Проходжу всередину. У вухах шумить. Кидаю погляд на те, чого раніше не помічала. Кімната набагато темніша за мою і дитячу. Вона в сірих тонах, на вікнах штори, що не пропускають денного світла. На столі купа паперів, ноутбук і канцелярське приладдя. У кімнаті акуратно. Навіть дуже. Але стіл вибивається своїм хаосом. І за це я відчуваю провину.

Він віддав свій кабінет під дитячу, сказав, що працюватиме в офісі, а сам, здається, працює нон-стоп. Я не чіпаю його речей, лише присідаю на край ліжка, кладу руку на живіт і чекаю Арсена. Хвилини тягнуться мов вічність. Нарешті двері відчиняються. Я бачу його. Він бачить мене. І ми обоє шоковано витріщаємося одне на одного.

Бо він не очікував знайти мене у своїй кімнаті. А я побачити його з рушником, обмотаним навколо стегон. Той тримається на чесному слові. І очевидно, що він під ним голий.

— Що ти тут забула?

— Ти грубий, Арсене.

— Що ти тут робиш?

— Я ж сказала, хочу поговорити.

— А ти настирна, так?

Мовчу.

— Не відступиш?

Хитаю головою.

— Ну, добре.

Я вже збираюся полегшено видихнути, як він стягує з себе рушник і голяка йде до шафи.

— Арсен! — викрикую й відвертаюся.

— Ти що голих чоловіків ніколи не бачила? Одного так точно.

Я хочу обуритися такою поведінкою.

— Чужих — ні.

Прикриваю очі долонею, щоб не дивитися. Але здається, те, що треба, я вже побачила. Здається, Арсен старший не тільки за віком, а ще й за розміром. А стрілка його годинника стоїть на дванадцять. Напевно, від холоду. Боже, який сором.

Княжинський нарешті вдягає труси, а за ними й штани. Футболку, щоправда, навіть не думає вдягати. Я бачу як крапелька води стікає по його грудях.

— Видихай, Алісо. Можеш дивитися. Все ж таки я твій чоловік за документами, навіть якщо ти це заперечуєш.

Я несвідомо дивлюсь на його пах.

Арсен усміхається.

— Він теж з цим погоджується.

Я миттєво спалахую.

— Боже, ти збоченець! Ти ж брат Назара.

Усмішка зникає з його обличчя. Він відвертається.

— Не було ні хвилини, щоб я цього не пам’ятав, — він говорить так тихо, але я все чую.

І раптом мені стає ніяково, не через його оголеність, а через мої необдумані слова.

— Що ти хочеш знати? — він бере стілець, сідає навпроти мене, схрестивши руки на грудях і закидає ногу на ногу.

— Все.

Арсен тяжко зітхає. Потім довго дивиться на мене.

— Твій батько і мій батько багато працювали разом. Ще до «Княжинський Груп». Вони навіть навчалися разом і багато років товаришували.

Я киваю.

— Продовжуй.

— У них були спільні проєкти. Деякі житлові комплекси, комерційна нерухомість. Мій батько довіряв твоєму. Хоча я не розділяв цієї довіри.

У мене пробігає холодок по спині.

— Вибач, Алісо, але твій батько ще той покидьок.

Я стискаю пальці в кулаки.

— Але він і досі мій батько. І чути мені це неприємно.

— Тому я і не розповідав тобі.

— Але я мушу знати.

— Це було більше ніж дружба. Він був одним із найближчих партнерів мого батька.

— А потім...

Арсен проводить долонею по обличчю.

— А потім між ними пробігла кішка.

— Бо я завагітніла, і мій батько шантажував твого?

— Так.

— Чому ти погодився? На цей шлюб? Хіба й справді злякався шантажу?

Він довго мовчить, а потім нахиляється вперед і масажує скроні.

— Я хотів вчинити правильно, бо відчував провину.

— Провину?

Він піднімає на мене очі.

— Після смерті Назара ти залишилася сама. Вагітна. З батьком, який думав насамперед про власні інтереси. А я ... — він на мить замовкає. — Я його брат. Я не міг просто зробити вигляд, що це мене не стосується.

Я мовчу.

— А щодо шантажу, то так... він теж зіграв свою роль. Наші батьки не завжди грали чесно... І я не розділяю підхід свого батька, але що є, то є.

— Але мій вирішив розкрити карти... Навіщо? Він би сам постраждав у такому випадку.

— Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі?

Левінський давно збирався піти. Це я дізнався нещодавно, він скористався нашою довірою, підчистив хвости й пішов до конкурентів.

— Тобто якби не моя вагітність, він усе одно це зробив би, — шоковано шепочу.