Розділ 38

Будинок Княжинських величезний. У дворі ростуть сосни, покриті білими шапками снігу. На мені рукавички, подаровані Арсеном, але я все одно хекаю на руки, ніби від цього вони стануть теплішими. І переминаюся з ноги на ногу.

— Хвилюєшся? — питає Арсен біля воріт і трохи підштовхує вперед, щоби я зайшла у двір.

— Трохи.

Кажу правду.

Я вже не вперше тут. Не раз приходила до Назара, щоправда, частіше тоді, коли його батьків не було вдома. Але вперше я тут у новому статусі. Не як дівчина Назара, а як дружина Арсена. Минулого разу наша спільна вечеря з його батьками була провальною. Але тепер я знаю: Арсен не дасть мене образити.

Арсен відчиняє двері. Нас ніхто не зустрічає. У будинку так тихо, що мені стає не по собі. Занадто тихо для такого великого будинку.

— Не стій на порозі. Проходь. Батьки, мабуть, у себе.

Він допомагає мені зняти зимове пальто, а потім сідає навпочіпки й розстібає черевики. Я хапаюся за його плечі й трохи ніяковію від такої допомоги, але з животом робити це стає дедалі важче. Здається, маленький Княжинський росте там не по днях, а по годинах.

У вітальні накритий стіл. Гарно засервірований, на ньому багато страв, але в кімнаті ніби віє холодом. Немає ні ялинки, ні гірлянд на вікнах. Нічого. Здається, це просто вечеря. І свят в цій родині більше не існує.

Стелла Едуардівна спускається сходами. Волосся вибилося із зачіски, помада трохи змазалася.

— Ви приїхали! А я вас не дочекалася і лягла подрімати.

Вона злегка похитується.

Я кидаю обережний погляд на Арсена. Він лише підтискає губи.

Стелла Едуардівна кидається обіймати сина, а той стоїть майже нерухомо.

— Подрімати? О такій порі?

— Арсен, не починай, — відмахується вона. Тим паче при гостях.

Очевидно, членом родини мене ще не вважають, не заслужила.

Я відчуваю напругу між ними кожною клітинкою тіла. Навіть малюк неспокійно ворушиться, завдаючи мені дискомфорту.

— Це вам, — простягаю подарунки.

— Дякую, — вона криво всміхається. 

— Де батько? — питає Арсен.

— У кабінеті, як завжди.

— Теж дрімає?

Я смикаю його за рукав.

— Піду покличу його.

Я лише безпорадно дивлюся на нього, благаючи не залишати мене саму. Але він чомусь цього не помічає.

— Я швидко.

Арсен підіймається сходами. А я лишаюся розгублено стояти.

— Проходь, не соромся. Почувайся як удома, — каже моя свекруха. —Я не кусаюся.

Можливо, й не кусається. Але боляче жалить.

Я сідаю на диван. На скляному столику лежать відкриті фотоальбоми.

— Ви з Арсеном ладнаєте? — несподівано питає Стелла Едуардівна.

— Так... — відповідаю обережно.

Вона кидає зацікавлений погляд на мій живіт.

— Як себе почуваєш?

Не знаю чи це банальна ввічливість, чи вона справді хоче знати. Але я приємно здивована. Невелика кількість людей справді цікавиться моїм станом.

— Нормально... тільки чомусь досі нудить.

— Розумію. Коли я була вагітна Назаром, мене теж сильно нудило...А от з Арсеном — ні.

Вона замовкає, а потім сумно усміхається.

— Хоча він був спокійною дитиною. Ніколи не завдавав клопоту. На відміну від молодшого.

Але ви любили саме Назара. А Арсена — не так. Хочеться дорікнути їй, але я не роблю цього. Бо я не можу бути певною, що відчуватиму сама, коли народжу. Я хочу бути найкращою матір’ю. Як, напевно, кожна жінка. Але іноді реальність розбивається об гостру скелю.

— Якщо хочеш, можеш подивитися фото. Я періодично це роблю, щоб нагадати собі, яким він був...

Вона відвертається, ховаючи сльози.

Я беру альбом тремтячими руками.

На мене дивляться два хлопчики. Один — зі серйозним, майже дорослим поглядом. Інший — із сяючими очима та широкою усмішкою.

Вони такі до болю схожі. І все ж такі різні. Мені шкода обох. Я лагідно обводжу пальцем силует Назара, ніби співчуваю цьому хлопчику, який ніколи не подорослішає. Який назавжди залишиться двадцятирічним студентом. А потім довго дивлюся на Арсена. На його обличчі ще немає тієї холодності, до якої я звикла. Він просто старший брат. Хлопець, який тоді ще не знав, скільки всього йому доведеться на собі тягнути.

Я ковтаю сльози й перегортаю сторінку.

Саме тоді з другого поверху долинають підвищені голоси.

— Якщо тобі не подобається, як я керую, можеш нарешті перестати гріти боки й узяти управління у свої руки.

Ох. Арсен може бути дуже жорстким. І я цього не схвалюю.

— Не тобі казати, що мені робити.

— Тоді не тобі критикувати те, що роблю я.

— Це моя фірма.

— А я той, хто тягне все на собі.

— Хлопці не сваріться. Не зараз. Романе, у нас гості.

На сходах з’являється суворий чоловік, на якого дуже схожий Арсен. Тепер я помічаю це особливо чітко. Назар більше схожий на матір. А Арсен — на батька. Навіть характером. Такий самий впертий.

— О, дочка Левінського.

Я мимоволі напружуюся.

— Передай батькові гарячий привіт.

— Що?

Арсен стає поруч зі мною, поки я розгублено верчу головою.

— Легше, тату. Це не просто дочка Левінського. А й Аліса Княжинська —

моя дружина.

— Ага, — хмикає Роман Арсенович. — Тебе змусили одружитися з нею шантажем, а потім її батько взяв і пішов до конкурентів.

— Арсен, це правда?

Він міцно зціпив зуби.

— Ніби ти не в курсі, — кидає Роман Арсенович.

— Ромо, досить, — втручається Стелла, — Дівчина невинна в цьому.

— А мій син винен? Він повинен тепер це розгрібати?

Арсен різко випрямляється.

— Аліса моя дружина, і я не дозволю спілкуватися з нею в такому тоні нікому. Навіть вам.

Він дивиться на батька холодно.

— Мене можеш звинувачувати скільки завгодно. Її не чіпай.

Я торкаюся пальцями долоні Арсена.

Він здивовано переводить на мене погляд. Потім стискає мою руку сильніше, ніби дякує. І трохи заспокоюється.