Розділ 37

Я кидаю погляд на годинник. Арсен запізнюється. Вже початок шостої. А він обіцяв прийти раніше. За вікном кружляє сніг. Щасливі діти катаються з гірки й невдоволено бурмочуть, коли батьки заганяють їх додому. Я усміхаюся й кладу долоню на живіт.

Посеред вітальні стоїть пухнаста ялинка, яку ми наряджали разом з Арсеном. Він спочатку пручався. А потім активно долучився до процесу. Хоча ми кілька разів мало не посварилися через те, куди вішати кульки. А потім сміялися з того, наскільки серйозно поставилися до цього процесу. Прикраси теж купували разом. І це щось таке тепле, світле, щось тільки наше. Наші традиції й нові іграшки для нової родини.

Уявляю, як через рік мій син буде бігати і зривати ці кульки й цукерки з ялинки. Беру до рук мандарин, і цитрусовий смак розходиться по квартирі, а ніжна м’якоть одразу із солодкої перетворюється на гірку. Бо не знаю, чи до цього часу ми будемо з Арсеном разом. Чи я буду зустрічати Новий рік із сином, а Арсен навідуватиметься в гості, як його дядько. Він обіцяв виховати його як свого, але навіть сім’ї, у яких було кохання, іноді розходяться, і батьки не завжди беруть участь у вихованні. А ця дитина навіть не його. Можливо, через рік він закохається у когось, і нашій домовленості прийде кінець. Ми не обговорювали терміни нашого шлюбу. Але й так зрозуміло, що він не протримається довго. Занадто мало у нас спільного. Занадто складно нам обом. Поки нас об’єднує горе і дитина. А далі що?

Мене вириває з думок таймер духовки. Я неспішно йду її вимикати. Беру прихватку й дістаю качку в апельсинах. Прикрашаю її гілочкою розмарину. Також ставлю на стіл кілька салатів. Не знаю, що на мене так вплинуло — заміжжя чи вагітність, але мені все більше подобається готувати і з кожним разом виходить непогано. Он навіть качка не згоріла, а я готувала її вперше.

Чую, як у замку повертається ключ. От чорт. Я зовсім забула про подарунок. І поки Арсен роздягається, я йду до своєї кімнати і заздалегідь беру запакований в яскраву обгортку свій подарунок і кладу під ялинку. Якраз вчасно. Стаю спиною, ховаючи те, що там лежить, і вітаюся з Арсеном, який заходить до вітальні.

— Ти запізнився, — кажу з легким докором.

Сніжинки на його волоссі ще навіть не розтанули.

— Вибач, але я ніде не міг знайти гранат. Ніби він взагалі зник з полиць супермаркетів.

Я мимоволі усміхаюся.

— Навіщо тобі взагалі гранат?

— Для салату, щоб прикрасити.

— А без цього буде несмачно? — кепкує.

— І без цього буде смачно, — складаю руки на животі. — Ходімо на кухню, дотепнику.

Він заносить усе, що купив. Кілька важкезних пакетів. А я розкладаю закуски по тарілках. Оливки, сири, хамон та навіть виноград. І сердитися на нього більше не хочеться.

— Навіщо стільки накупив? Ми це не з’їмо.

— А навіщо стільки готувала. Я ж просив не навантажувати себе.

— Та я трошки.

Він лише зітхає і допомагає все розкласти.

Я знову усміхаюся, діставши з пакету пляшку безалкогольного шампанського.

Потім ми сідаємо біля телевізору, прихопивши з собою шампанське і їжу. Дивимося новорічну комедію. Я зручно влаштовуюся на дивані. Ми багато жартуємо і усміхаємося. І з боку може навіть здатися, що ми звичайна щаслива родина, яка чекає на дитину. А не просто люди, які змушені жити під одним дахом.

Пізніше Арсен телефонує батькам, а я Єві. Ми довго висимо на телефоні. Поки її не кличе мама, а мене Арсен.

— Ти довго ще? Бо я сам все з’їм і тобі не залишу.

— Я зараз.

Рука тягнеться знову до телефону. Я хочу зателефонувати батькам. Але не наважуюся. Довго гіпнотизую слухавку, потім роблю важкий видих. Пальці вже самі набирають текст. «З прийдешнім!»! І швидко відсилаю, щоб не передумати. Це схоже не на тепле родинне привітання, а скоріше на розсилку всім знайомим.

Серце розривається від того, що не можу сказати, що я сумую, не можу набрати і поговорити як раніше. Ця розмова знову закінчиться нічим. Я блокую телефон і повертаюся до Арсена, але не радісна, а трохи сумна. Він помічає мій стан, але нічого не каже.

Ми ще трохи дивимося кіно, а у мене вже злипаються очі, та й святкувати щось більше не хочеться. Хочеться лягти спати і не думати про те, яким буде наступний рік. Якби мені сказали, що за цей рік я втрачу коханого, буду чекати дитину і вийду заміж за брата Назара, я б подумала що це злий жарт. Але життя може бути дуже непередбачуваним.

— Давай розпакуємо подарунки, — несподівано пропонує Арсен.

— Зараз? Ще ж тільки одинадцята.

— А чому ні?

Я усміхаюся і з нетерпінням чекаю моменту, коли можу подарувати свій.

І першою біжу під ялинку і завмираю, бо там лежить не один подарунок, а два. І коли він тільки встиг його покласти? У мене пітніють долоні. Хвилююся чи сподобається йому. Я беру згорток і вручаю йому.

— Це тобі.

Він дякує і ніяково усміхається, ніби не очікував.

— Розгорни, — тихо прошу.

Він розриває упаковку і дістає светр. Я навіть не дихаю в цей момент. Він довго крутить його в руках, а потім одягає його на футболку.

— Ну як?

— Тобі пасує. Можеш глянути в дзеркало.

Він так і робить, а потім повертається.

— Дякую.

Він пригортає мене до себе, і я відзначаю який цей светр м’який, обійми тривають довше, ніж заведено, і я трохи червонію та прокашлююсь. Арсен відпускає мене, ніби тільки зараз зрозумівши, що ми обіймаємось посеред вітальні.

— Тепер твоя черга.

Я навіть не знаю, що там може бути. Сподіваюся, щось не дуже дороге. Бо Арсен і так балує мене подарунками, і я почуваюся трохи ніяково.

Я розкриваю упаковку. Дістаю звідти пару рукавичок молочного кольору.

— Рукавички? Це мило.

— Ти завжди забуваєш про них. І руки потім холодні.

— Дякую, — ховаю усмішку.

Коли починають бити куранти, ми швидко беремо келихи і виходимо на балкон. Кожен намагається встигнути загадати своє бажання. На балконі холодно. Навколо спалахують вогники, десь унизу чути сміх і чиїсь голоси. Я стискаю келих у долонях і дивлюся в небо. Іноді я думаю, яким був би цей вечір, якби Назар був живий. Чи зустрічали б ми разом Новий рік? Можливо, ми були б зараз щасливі. Чекали б разом народження нашого сина.