Розділ 36

Арсен

Мені ніяково поруч з Алісою. Почуття нікуди не зникають, а з кожним днем лише міцнішають. Я відчайдушно ховався за роботою, тому, щойно з’явилася можливість поїхати у відрядження, одразу погодився

Це поїздка за кордон справді важлива. І справа навіть не в тому, що я не можу довірити її комусь іншому. Просто не знаю, як далі жити з нею під одним дахом.

Спочатку я лише хотів допомогти дівчині, яка опинилася у складних життєвих обставинах. Ставився до неї спокійно — як до дівчини брата, якій потрібна підтримка. Але в якийсь момент усе змінилося, і я навіть не зрозумів, коли саме почав закохуватися.

Мабуть, ще на весіллі. Коли вона хотіла втекти. А я дивився на її заплакані очі і відчував себе садистом і мазохістом одночасно.

Я знав, що це неправильно, що вона ніколи не відповість на мої почуття і що треба негайно віддалитися.

Але коли побачив як вона засмутилася, дізнавшись про моє відрядження, подумав: « Була не була. Якщо вона попросить, я залишуся». Не попросила.

Я водночас хвилююся за неї й розумію, що так краще буде для нас обох. Навіть прошу маму приглянути за Алісою, допомогти якщо їй щось знадобиться. І для мене це теж непросто.

Я гарую зранку до вечора: веду перемовини, оглядаю будівельні об’єкти, зустрічаюся з інвесторами й нарешті укладаю угоду.

А ввечері дорогою до готелю мені раз у раз трапляються вагітні жінки. І щоразу виникає дивне відчуття, ніби хтось із розмаху б’є мене кулаком у живіт. Я сумую. Пишу їй майже щодня. Дзвоню рідше, бо знаю: варто лише почути її голос — і стане ще важче. Так багато хочеться їй сказати. Натомість пишу лише: «Одягни шапку». «Не забудь шарф». «Будь обережна». Це все, що я можу собі дозволити.

У книжковому магазині я гублюся між полицями. Я знаю, що дарувати жінкам: квіти, парфуми, цукерки, але не знаю, що дарувати саме...Алісі. Я довго обираю, бо хочу, щоб їй сподобалося. Тож мій вибір зупиняється на дитячих казках. Думаю, їй буде приємно.

Про свій візит не попереджаю. Хочу зробити сюрприз. Побачити її здивовані очі. Та коли заходжу до квартири, мене зустрічає темрява. Аліси немає. Мене пронизує страх. Перша думка — вона знову пішла. Я швидко зазираю до кімнати. Усі речі на місці. Полегшено видихаю. Після перельоту вирішую трохи прилягти й сам не помічаю, як провалююся в глибокий сон.

Прокидаюся від знайомого запаху. Виходжу на кухню — і в мене перехоплює подих. Аліса стоїть біля плити й смажить млинці. Вона така ж гарна, як і раніше. Ні... навіть гарніша. Під піжамою вже помітно округлився животик. Звична худорлявість змінилася м’якими жіночними вигинами. Я мимоволі затримую на ній свій погляд і змушую себе відвести очі. Мені дуже важко стримуватися поруч із нею.

Коли простягаю їй книги, які довго вибирав, серце калатає, наче перед важливими перемовинами.

— Це тобі.

Я хвилююся значно більше, ніж завжди. Вона бере книги до рук, уважно розглядає, усміхається.

— Дякую...

І раптом легко цілує мене в щоку. Я завмираю. Здається, навіть дихати перестаю.

Вона швидко ховається у своїй кімнаті, а я машинально проводжу пальцями по щоці, ніби боюся втратити слід її поцілунку.

Не варто сприймати цей поцілунок серйозно. Це лише вдячність. Так цілують...друзів.

Я повторюю це подумки кілька разів, ніби намагаюся переконати самого себе.

Я обіцяю проводити з нею більше часу. Насправді ж це справжні тортури. Бути поруч і щохвилини нагадувати собі, що між нами не може бути нічого більшого.

До того ж вирватися з роботи виявляється набагато складніше, ніж я очікував.

Ми сидимо в дитячій кімнаті. За вікном повільно падає лапатий сніг. Аліса в домашньому одязі розписує стіну тонким пензликом. На ній уже з’являються місяць, зорі, гілки дерева, на яких сидить сова.

Крапля жовтої фарби випадково потрапляє їй на ніс. Вона така захоплена, що не бачить цього. А я не можу відвести від неї очей. Несподівано Аліса торкається живота й трохи морщиться.

— Штовхається?

Вона усміхається.

— Так.

Мимоволі усміхаюся й я.

— Відпочинь трохи.

— Я не втомилася.

— Давай я домалюю. Тобі не варто дихати фарбою.

— Вона безпечна.

— Алісо...

Вона театрально зітхає.

— Ну добре. Можеш розфарбувати зорі...і листочки.

Вона сідає в крісло, й кладе долоні на живіт. А я беру пензлик і вже за кілька секунд розумію, що це була погана ідея. Набираю жовту фарбу і намагаюся не виходити за контури.

— Арсене... у тебе фарба капнула на підлогу.

— Г-м-м, добре, зараз приберу.

— Арсене...криво.

— Та де криво?

— У тебе зірки якісь... п’яні.

Вона сміється.

Я відходжу на кілька кроків і критично оглядаю свою творчість.

— Та нормальні зірки.

— Малюй краще листя, — зітхає Аліса.

Я починаю фарбувати, але їй усе не так і все не те.

— Я геть забула, який ти безнадійний художник.

Я підводжу брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Бо ти жахливо малюєш.

— Звідки ти знаєш?

— Назара розповідав.

На мить з її обличчя сходить усмішка, і вона різко замовкає. А згадка про брата боляче відгукується всередині.

— Він розповідав як попросив тебе намалювати малюнок до школи...

— Так...я тоді дуже старався, а вчителька його розкритикувала при всіх.

Ми обоє всміхаємося. Та цього разу усмішка трохи сумна.

— Так не годиться, — Аліса рішуче підводиться. — Дай сюди пензлик.

Я швидко відступаю.

— Ні.

— Ну, Арсене...

— У тебе фарба на носі.

Вона одразу торкається пальцями кінчика носа й старанно його витирає.

Я ледь стримую усмішку.

Поки вона перевіряє долоню, я обережно торкаюся пензликом її щоки.

— Ой... знову забруднилася. Який жах. Зовсім неакуратно.

— Та ти...

Схопившись за інший пензлик, Аліса робить крок до мене й залишає смугу фарби просто на моїй футболці.