Розділ 35

Я заходжу до квартири. У коридорі висить його куртка. У кутку — його взуття. Усюди горить світло. Чому він не попередив про приїзд? Я б хоч прибралася трохи чи щось приготувала. А може, мама мала рацію, і він був не у відрядженні? Та ні. Хитаю головою. Він би не став мені стільки брехати. Арсена немає ані у вітальні, ані на кухні. У ванній світло вимкнене. Значить, він у себе. Невже не почув, як я прийшла?

Я навшпиньках іду до своєї кімнати. Перевдягаюся. Ховаю покупку в дальній куток шафи й, кілька разів провівши щіткою по волоссю, виходжу подивитися, чи не вийшов Арсен.

Але ні. Він досі у себе. Я розчаровано видихаю. Підходжу до його дверей і неголосно стукаю. Один раз. Другий. Пульс тарабанить у вухах. Але нічого не відбувається. Я взагалі не чую ні його кроків, ні будь-яких ознак його присутності. Дивно.

І роблю те, що геть нераціонально. Натискаю на ручку. Двері з легким скрипом піддаються. Мене зустрічає темрява. Не знаю, навіщо, але роблю несміливий крок і завмираю посеред кімнати. Бо на ліжку спить Арсен. Розвалившись на животі. Я зависаю на мить, втративши дар мови. Не очікувала, що він буде спати.

Він виглядає таким милим і розслабленим... На якусь секунду мені хочеться підійти ближче, переконатися, що він справді вдома. Але я лише тихенько виходжу, щоб не розбудити його. Квартира вже не здається такою порожньою. Радість зустрічі змішується з гірким розчаруванням. І справа не в тому, що він раптово заснув і що я зовсім не очікувала його приїзду. А в тому, що доводиться зізнатися собі... Я чекала його сильніше, ніж думала. І уявляла цю зустріч зовсім інакше. Але вийшло, як вийшло.

Я встаю рано. За відсутності Арсена я від нудьги навіть переглядала відеорецепти. Тож, знайшовши в холодильнику банку джему, вирішую спекти млинці.
Перший, як завжди, комом. Але решта виходять цілком пристойними. Я так захоплююся процесом, що навіть не чую кроків за спиною.

— Ти не перестаєш мене дивувати, — каже Арсен, спершись на одвірок.

Я різко обертаюся, приклавши руку до грудей.

— Ти мене налякав.

— Вибач. Не хотів.

Я ніяково усміхаюся.

Затримую на ньому погляд довше, ніж треба. Помічаю щетину на обличчі, сині кола під очима. Волосся теж відросло й недбало спадає йому на лоб.

Він не виглядає як чоловік, який проводив час з іншою. Він виглядає як людина, що працювала без вихідних.

— Снідати будеш? Я млинців насмажила.

Викладаю останній млинець на тарілку. Він ледь не підгорів, поки я витріщалася на Княжинського.

— Не відмовлюся.

Я дістаю тарілки й роблю нам каву, поки Арсен уважно мене розглядає.

Зміни важко не помітити. Живіт округлився, стегна стали ширшими, а груди помітно збільшилися.

Він так дивиться, бо я йому подобаюся? Чи навпаки... Моє тіло зараз далеке від ідеалу.

Від його погляду починаю нервуватися й розсипаю цукор.

— Чорт...

— Давай допоможу.

Він уже робить крок до мене.

— Не треба. Усе добре.

Мені неважко про нього попіклуватися.

Та чомусь здається, що Арсенові так само ніяково, як і мені.

— Ти вчора приїхав...

Починаю розмову, сідаючи за стіл і намащуючи млинець джемом.

Арсен робить так само.

— Так... Вибач, що без попередження. Вирішив зробити сюрприз...

— І заснув, — усміхаюся.

А потім за його здивованим поглядом розумію, що видала себе з головою, і відчуваю, як червонію до кінчиків вух.

— Вибач, я вчора заходила до тебе в кімнату... Ти довго не виходив, тож я хвилювалася. А ще вирішила привітатися, тож...

— Усе нормально, не хвилюйся.

У нас із ним не прийнято порушувати особистий простір одне одного. Хоч ми вже не ворогуємо, але ще не на тому етапі, щоб вриватися до кімнати без стуку.

— Я втомився після перельоту, тож просто приліг ненадовго... і відключився.

Я усміхаюся.

Крапля джему залишається на підборідді Арсена, і мені млинець ледь не застрягає в горлі. Руки так і сверблять стерти її. Та замість цього лише прокашлююся.

— Ти забруднився... Ось тут.

Показую на власне підборіддя. А сама мало не вкриваюся червоними плямами.

Арсен усміхається й витирає підборіддя.

— Я очікував побачити тебе вдома. Ти, мабуть, десь гуляла?

Я роблю коротку паузу.

— Так. З Євою. Ходили по магазинах.

— І що купила?

Опускаю погляд у тарілку, аби не видати себе.

— Та так... Нічого цікавого не знайшла.

Арсен ще кілька секунд уважно дивиться на мене, ніби не до кінця вірить, але зрештою лише стинає плечима.

— Я тут подумав... Можна вже потроху купувати щось для малюка. Ти ж хотіла ще переробити дитячу?

Я здивовано дивлюся на нього.

— Думаю, тобі вже важко самій ходити по магазинах. Тож можу скласти тобі компанію. Якщо ти не проти.

— Ні, звісно. Якщо тебе це не обтяжить.

— Я зміг укласти хороший контракт, тож думаю, ніхто не образиться, якщо я братиму кілька вихідних на місяць через сімейні обставини.

Чомусь саме зараз мені важко стримувати сльози.

Ніхто ще не питав, чи мені важко. Він говорить про цю дитину так, ніби вона його.

Я поспіхом підводжуся, беру брудні тарілки й несу їх до мийки, ледь стримуючи сльози. Арсен одразу помічає, що зі мною щось не так.

Швидко підходить, забирає тарілки з моїх рук і ставить їх у мийку. Потім обережно розвертає мене до себе й легенько торкається пальцями мого обличчя.

— Гей... Ти що, плачеш?

Я кліпаю очима, намагаючись прогнати сльози.

— Я щось зробив не так? Чи сказав щось не те? — схвильовано питає він.

Опускає руку й розгублено проводить пальцями по волоссю.

— Якщо щось не так, одразу кажи.

Я змушую себе усміхнутися.

— Усе нормально... Це все вагітність. То плачу, то сміюся.

— Це справді так буває? — запитує він серйозно.

Я тихенько сміюся.