Розділ 34

Мама сидить із подругою. Я не знаю, що робити. Підійти чи зробити вигляд, що не помічаю її? Ні, це якось безглуздо. Єва, очевидно, запізнюється. Подруга, з якою сиділа мама збирається й іде, а я, поки в мене ще не прийняли замовлення, глибоко вдихаю і прямую до її столика.

Мама, як завжди, має бездоганний вигляд. Лише легкі тіні під очима видають втому. У мене тремтять руки. Я відсуваю стілець і сідаю навпроти.

— Привіт, мамо.

Вона здивовано дивиться на мене. Ніби привида побачила.

— Ти одна тут? — вона озирається навколо.

— Подруга має ось-ось підійти.

— Зрозуміло.

Вона підтискає губи й робить ковток кави.

І щоб якось заповнити паузу між нами, кличу офіціанта і замовляю какао.

Мама вперто мовчить. Довго дивиться в чашку, ніби вирішує, залишитися чи піти.

Я придушую ту бурю емоцій, що здіймається всередині.

— Як ти? Як тато?

Вона переводить на мене холодний погляд.

— Ти вирішила згадати про батьків? Нічого, що ти вигнала мене зі своєї палати?

Я не налаштована сваритися, тому обережно добираю слова.

— Мене тоді дуже зачепили твої слова. Про дитину.

Її погляд ковзає до мого живота. Під одягом уже помітно округлість. На мить мені навіть здається, що вона кривиться.

— Я сказала те, що думаю.

Вона ліниво барабанить нігтями по столу.

— Не ти перша і не ти остання.

Її слова ніби вибивають із мене повітря. Я хочу щось відповісти, але офіціант приносить какао. Я ховаюся за чашкою, роблю ковток. Гірке. Хоча гірким є не какао, а осад від цієї розмови. І чому я вирішила, що цього разу ми зможемо порозумітися?

— Ти не перша дитина, Алісо, — несподівано каже мама.

Я підводжу на неї очі.

— Я до шлюбу з твоїм батьком, зустрічалася з іншим хлопцем. Він мене покинув. Потім я дізналася, що вагітна. Але тоді я не була готова сама нести такий тягар. Тому прийняла єдине правильне рішення. І не про що не шкодую.

У мене перехоплює подих.

Що? Невже вона зараз так спокійно говорить про це? За чашкою кави. Посеред переповненого кафе. Я дивлюся на жінку навпроти й не впізнаю її. Скільки ще таємниць приховують мої батьки? Навіщо вона взагалі мені це розповіла?

— А тато знає?

— Ні, звісно. Навіщо йому ця інформація? Усе, що було до шлюбу, його не стосується.

Я мовчу. Просто не знаходжу слів.

— Тому радій, що цей твій Арсен погодився на шлюб із тобою. Але ще не відомо, чи зможе він виховувати чужу дитину.

— Про що ти говориш?

— Ти наївна Алісо. Чоловіки — власники. Вони хочуть, щоб жінка належала тільки їм. Їм не потрібно чуже. Подумай, що буде коли ти народиш ваших спільних дітей. Чи так само він ставитиметься до цієї дитини?

Мене починає злити ця розмова.

— Арсен не такий. Це дитина його брата. І я взагалі не збираюся народжувати від нього. Можливо, коли стану на ноги, то піду від нього.

Мама лише недовірливо пирхає.

— Не кажи дурниць. Що ти зможеш сама? Краще тримайся за свого чоловіка. Це моя тобі порада.

— Мені не потрібні твої поради.

— Авжеж.

Вона знизує плечима.

— Тільки де твій чоловік, Алісо?

— Він у відрядженні.

Я сама не помічаю, як починаю виправдовувати Арсена.

На її губах з’являється ледь помітна посмішка.

— Добре, якщо так.

Усередині щось неприємно стискається.

На що вона натякає?

— Потім не кажи, що я тебе не попереджала. І не приходь плакати.

Вона кладе на стіл купюру й підводиться.

— Бережи себе, Алісо. Бувай.

Просте іде. Без обіймів. Без теплих слів. Навіть це «бережи себе» звучить так, ніби його сказали лише з ввічливості. Їй байдуже. Моїм батькам байдуже, що зі мною буде.

Я заплющую очі, стримуючи сльози. Через п’ятнадцять хвилин підвожуся й майже біля самого виходу наштовхуюся на захекану Єву.

— Вибач, що так запізнилася!

Вона замовкає, щойно бачить мій вираз обличчя.

— Що сталося?

Я лише хитаю головою. Говорити тут не хочу. Єва розуміє без слів і не ставить зайвих запитань. Ми мовчки їдемо додому.

У моїй кімнаті я сідаю на ліжко, і все, що так довго тримала всередині, нарешті виривається назовні. Сльози гарячими доріжками котяться по щоках. Єва мовчки обіймає мене.

— Усе буде добре, — тихо шепоче вона.

І в цей момент я думаю про те, як же все-таки дивно складається життя. Єдина людина, яка зараз поруч зі мною, не рідна мені по крові. Ми дружимо лише кілька місяців. А вона виявляється ближчою за тих, хто мав би любити мене від самого народження.

Грудень підкрадається непомітно. Лапатий сніг ще не вкриває вулиці, але мороз уже пощипує щоки, а повітря пахне зимою. Я трохи схожа на пінгвінчика в об’ємному пуховику і в смішній в’язаній шапці. Не знаю як буду ходитиму, коли дороги вкриються кригою.

Ми з Євою домовляємося зустрітися в торговому центрі, щоб купити подарунки до Нового року. Точніше, купуватиме вона, а я просто складу компанію. Поки ще не почався справжній святковий ажіотаж.

Усередині тепло й затишно. У центрі стоїть ялинка, прикрашена гірляндами і різнобарвними кульками. Навколо гамірно. Родини з дітьми прогулюються магазинами, хтось веде малечу на батути, хтось сміється за столиком у кафе, ласуючи піцою. І я їм навіть трошки заздрю.

У мене майже ніколи не було таких сімейних прогулянок. Мене або залишали з нянею, або змушували їсти «правильно» — ножем і виделкою, не забруднивши новеньку накрохмалену сукню.

Я несвідому погладжую свій вже кругленький животик. «Я зроблю все, щоб твоє дитинство було іншим», — подумки обіцяю синові.

Помічаю копну каштанового волосся.

— Єво!

Вона теж бачить мене й одразу посміхається. Ми одразу обіймаємося, після чого повільно рушаємо магазинами. Через вагітність доводиться часто робити зупинки. То я прошу зайти до вбиральні, то ми сідаємо перепочити й перекусити.

З вітрин на нас ніби вистрибують святкові дрібнички. Чашки, ялинкові прикраси, пледи, косметичні набори, м’які іграшки. Очі розбігаються.