Розділ 33

Не минає й тижня, як Арсен їде. Він каже, що це відрядження надто важливе, щоб доручити його комусь іншому. Я роблю вигляд, що все гаразд. Я впораюся. Тим паче кілька разів на тиждень приходитиме помічниця. Мама Арсена просила телефонувати, якщо мені щось знадобиться. Здається, вона й справді намагається налагодити наші стосунки. Але я вперто переконую себе, що впораюся сама. Не хочу нікого обтяжувати. Хоча Арсен не заперечує проти нашого спілкування. Усе ж я ношу її онука.

Я планую багато малювати, гуляти й об’їдатися чимось смачним. Здається, це буде не важче, ніж лежати в лікарні. Але щойно за Арсеном зачиняються двері, мене оглушає тиша. Я безцільно блукаю квартирою, не знаючи, чим себе зайняти. Усюди мене переслідує його запах. У ванній стоять його шампунь і гель для душу. У вітальні лежить книга, яку він так і не дочитав, поруч — домашні капці. На кухні фартух, у якому він готував.

До його спальні я не заходжу. Кілька разів ловлю себе на тому, що дивлюся на зачинені двері. Варто лише натиснути на ручку...Але ні. Це його територія. Для мене вона досі заборонена.

Малюк штовхається, нагадуючи про себе. Я відчиняю холодильник, ущерть заповнений продуктами. І це теж заслуга Арсена. Довго розглядаю полиці, зрештою беру соковите яблуко. Та його солодко-кислий смак не допомагає позбутися дивної порожнечі всередині.

Олівець ламається посеред малюнка, і замість того, щоб його підстругати, я просто відкладаю аркуш убік. Уперше малювання не допомагає. Сідаю на диван, де ми разом дивилися фільми. Підтискаю ноги, вкриваюся пледом і навмання перемикаю канали. Зупиняюся на якійсь розважальній передачі. Вона справді смішна. Тільки мені не смішно. Мені весь час здається, ніби Арсен сидить поруч. Дихає мені в потилицю. Ледь торкається плеча. Я роздратовано заплющую очі й хитаю головою. Та що зі мною таке?

Виявляється, бути самій набагато складніше, ніж я думала. Усі живуть своїм життям, а я ніби відрізана від світу. Ще зовсім нещодавно я скаржилася на його короткі візити. А тепер хотіла б побачити Арсена хоча б на п’ятнадцять хвилин. Навіть якби він просто мовчки сидів поруч. Я переконую себе, що справа не в ньому. Просто поруч із ним я не почуваюся самотньою.

Коли він готує. Коли миє посуд. Коли просто ходить квартирою. Коли повертається з роботи. Я недооцінювала, наскільки людині потрібна інша людина поруч.

Намагаюся більше гуляти в парку. Та останній місяць осені зустрічає не сонцем, а мрякою і дощами. Пальто вже ледь сходиться на животі. Щоб узутися чи одягнутися, тепер потрібно трохи більше часу й зусиль. І це лише початок.

Жовте листя вже не тішить. Я швидко мерзну й повертаюся додому. Навіть думаю про те, що, можливо, варто набрати Стеллу Едуардівну, а потім швидко відкидаю цю думку. Я не можу поки переступити через її слова.

Уся надія на Єву. Хоч і в неї і вистачає своїх проблем: навчання, родина... Та й останнім часом вона стала якоюсь загадковою. Я знову вмовляю її залишитися в мене на ночівлю.

Мені добре з Євою. Вона не скаржиться, але я бачу, як швидко закінчуються наші посиденьки. Я вже за годину позіхаю й хочу спати. Але цього разу все по-іншому. Ми влаштовуємося у вітальні, дивимося фільм, їмо попкорн із мікрохвильовки й обговорюємо чергову популярну мелодраму.

— Ні, ну як можна бути такою дурепою? — обурюється Єва. — Він же ноги об неї витирає.

Я лише всміхаюся її бурхливій реакції.

— Очевидно, вона його кохає.

— Якщо людина тебе любить, вона так не поводиться.

— Теж правда.

— Від кохання одні страждання.

Вона кидає на мене обережний погляд.

Я дивлюся на екран. Героїня знову плаче через чоловіка, який цього не вартий.

— Я розумію, про що ти...

— Просто... кохання завжди завдає болю.

— Ти колись закохувалася?

Її щоки миттєво червоніють. Невже вона закохана зараз?

— Ти щось притихла? Я чогось не знаю?

Єва прикушує губу. Наче хоче щось розповісти, але вперто мовчить.

— Кохання може розбити серце. Хіба не краще... просто стосунки без зобов’язань?

Я здивовано дивлюся на неї. Якби в неї просто зараз виросли роги, я б здивувалася менше. Завжди усміхнена, тактильна Єва, яка всіх готова огорнути своєю турботою, раптом говорить про стосунки без почуттів. Щось тут не так.

— Тобі запропонували такі стосунки?

— Ні...Так...Неважливо.

Вона поспішно відвертається до телевізора.

— Просто... це ж краще, ніж страждати, правда? Ніхто нікому нічого не винен.

— Ти впевнена, що тобі підійде такий формат?

— Ні, — чесно зізнається вона. — Але ж можна спробувати?

У її очах скільки надії, що я мені не хочеться її розчаровувати. Я занадто добре знаю Єву. Вочевидь ці стосунки закінчаться, навіть не почавшись. Це не її історія.

— Не знаю, можливо... — я стинаю плечима. Боюся відштовхнути її. Не хочу, щоб Єва замкнулася в собі. Останнім часом це трапляється дедалі частіше.

— Хто він?

— Хто?

— Хлопець, який тобі подобається. Це той...Макар? Це він тобі запропонував такі стосунки?

Єва перебирає китиці на декоративній подушці.

— Що? Ні...

— Ага. Авжеж...

Єва щось недоговорює... А я намагаюся не тиснути.

Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Арсен.

Пульс одразу починає гупає у скронях. Я так швидко хапаю телефон, що ледь не впускаю його.

— Вибач...Це Арсен.

Навіть не чекаючи реакції Єви, прямую до своєї кімнати. Не тому, що маю секрети від неї. Просто... цю розмову хочеться залишити тільки для себе.

— Іди вже, — усміхається Єва.

І хто після цього щось приховує?

Я зачиняю двері. Кілька секунд просто стою, намагаючись заспокоїти дихання. Лише тоді проводжу пальцем по екрану.

— Як ти? — тихо запитує Арсен.

— Добре, — звучу бадьоро, щоб не показати смуток в голосі.

Ми говоримо про погоду. Про справи. Про якісь дрібниці.