Розділ 32

Я ховаюся за дверима своєї кімнати, поки Арсен розкладає на кухні продукти. Перевдягаюся в зручні легінси і улюблене худі з мультяшним героєм. Розпускаю волосся, щоб воно трохи просохло після дощу. Від вологи локони закручується сильніше, ніби я щойно вийшла із салону після завивки.

Кидаю останній погляд у дзеркало й машинально проводжу блиском по губах. Просто щоб не пересихали. При самій думці, що зараз доведеться вийти з кімнати, щоки зрадницьки спалахують рум’янцем.

Арсен стоїть до мене спиною. З телефона лунає музика. Він...підспівує. І навіть трохи пританцьовує.

Від цього видовища я застигаю у дверях. Настільки, що не помічаю, як стою з відкритим ротом.

Наче відчувши мій погляд, Арсен обертається. Помічає мене, напружується, а тоді ніяково всміхається.

— Вибач...Трохи захопився. Я думав, ти хочеш побути сама.

Я прочищаю горло.

— Ні...Ти ж хотів, щоб я склала тобі компанію.

Він ніяково всміхається і проводить рукою по потилиці.

— Не знав, що в мого танцю будуть глядачі.

— Не соромся. Ти гарно рухаєшся.

— Справді? — він здивовано піднімає брову.

— Так.

— Радий, що тобі сподобалося.

Він усміхається кутиком губ і відвертається до мийки, щоб помити овочі.

Я сідаю на стілець і непомітно видихаю. Пульс тарабанить у скронях. Треба чимось зайняти руки, голову...будь-що, тільки не дивитися на Арсена.

— Якщо хочеш, я можу зробити салат, — випалюю несподівано.

Арсен ненадовго замислюється.

— Не треба. Я сам упораюся. Відпочивай.

Спершу мені навіть стає трохи прикро. Наче він не довіряє мені таку дрібницю.

А потім я уявляю, як ми стоїмо поруч біля стільниці. Як випадково торкаємося плечима. Як наші погляди зустрічаються...

— Алісо?

Я здригаюся.

— Га?

— Я вже хвилину з тобою розмовляю.

— Пробач...Ти щось казав?

Він ледь усміхається.

— Про що так замріялася? Ти з мене очей не зводиш.

От чорт...

— Та ні... Я думала...про...дизайн. Я думала про дизайн.

Викручуюся на ходу. Він лише недовірливо всміхається — в очах так і танцюють бісики.

— Про дизайн?

— Так. Про дитячу кімнату.

— Ну звісно!

— Це правда!

Він усміхається, і я бачу ямочки на щоках. Переді мною ніби зовсім інший Арсен. Не холодний, не суворий, не той чоловік якого я остерігалася ще кілька тижнів тому. Легкий, веселий, турботливий. Він завжди був турботливим, але я чомусь цього не помічала. І мені стає не по собі. Бо саме в такого чоловіка дуже легко закохатися.

Арсен знову береться до готування, а я, щоб хоч якось відволіктися, починаю й справді думати про дитячу.

— До речі... Я намалювала кілька ескізів.

Він обертається.

— Покажеш?

— Зараз.

Поспіхом іду до кімнати. Тільки-но переступаю поріг, усмішка сходить з обличчя. Де вони?

Відсуваю подушку. Заглядаю до шухляди. Переглядаю кілька тек.

— Та де ж...

За хвилину нарешті знаходжу трохи пом’яті аркуші, затиснуті між книжками.

— Знайшлися.

Повертаюся на кухню й обережно кладу малюнки на стіл.

— Ось.

Арсен витирає руки кухонним рушником і підходить ближче. На ньому й досі той смішний фартух з квіточками. Ледь стримую усмішку. Та варто йому зупинитися поруч, як мені стає вже не до сміху. Його парфуми пахнуть цитрусом і чимось деревним. Занадто близько. Настільки, що я майже перестаю дихати. Серце знову починає відбивати якийсь шалений ритм. Роблю маленький крок назад. Так безпечніше.

Він цього навіть не помічає. Увесь його погляд прикутий до малюнків.

— Це ти намалювала?

— Я мовчки киваю.

Арсен уважно розглядає кожен ескіз. Не поспішає. І чомусь саме це хвилює мене найбільше.

— Якщо хочеш... я можу показати картинки, які зберігала для натхнення.

Він заперечно хитає головою.

— Не треба.

На мить мені здається, що йому не сподобалося. Та він усміхається.

— Ти дуже гарно малюєш.

У грудях ніби щось м’яко стискається. Я швидко відводжу погляд.

Цікаво, коли це стеля на кухні стала такою білою? І плафон таким...захопливо круглим?

— Я ще хочу сама розмалювати одну із стін. Ти не проти?

— Я не проти.

— Серйозно?

— А чому ні? Я ж казав: ця кімната тепер у твоєму розпорядженні.

Я нервово перебираю край аркуша.

— Але...

Піднімаю на нього очі.

— Давай краще після мого повернення... Щоб я міг тобі допомогти тобі із цим.

— Ти кудись їдеш?

Він киває.

— Мені треба поїхати у відрядження.

— Куди?— навіть не приховую розгубленості у голосі.

— За кордон.

Я шумно видихаю.

— Надовго?

Алісо, притни язика. Не треба засипати його питаннями так, ніби тобі не байдуже.

— На місяць, — його погляд згасає. Ніби він нікуди не хоче їхати.

Серце чомусь падає кудись униз. А на кухні стає дивно тихо.

— Не хочу залишати тебе саму так на довго... — зізнається тихо.

— Але ж залишаєш.

Слова злітають з язика раніше, ніж я встигаю їх спіймати. От халепа...

Арсен завмирає. Повільно відкладає рушник убік. Підходить до столу й сідає навпроти. Я не встигаю нічого зрозуміти, як його тепла долоня накриває мою.

По тілу пробігає хвиля жару. Я навіть забуваю вдихнути. Він дивиться мені просто в очі. Серйозно...без сміху.

— Якщо ти попросиш мене залишитися...я залишуся.

Мені здається, що я перестаю чути будь-які звуки. Лише власний пульс. Про що він говорить? Ні... Ні. Це неправильно. Я щось не так зрозуміла. Арсен дивиться мені в очі, і я остаточно тону.

Я обережно прибираю пальці з його долоні. Слова даються важко, язик ніби заплітається. Це не те, що я хочу сказати, а він почути, Але я мушу...

— Тобі треба поїхати. Не хвилюйся за мене. Я впораюся.

На одну коротку мить його обличчя ніби кам’яніє.