Розділ 31

Кидаю останній погляд у вікно. На небі зібралися чорні хмари. Дощ барабанить краплями по склу, а я продовжую складати речі в дорожню сумку. Так дивно. До лікарні я потрапляю майже без нічого. А за три тижні, тут накопичується ціле життя. Фарби, аркуші, ноутбук, книги, а також невеликий стос одягу. Здається, разом із першими рухами малюка починає стрімко рости й животик. А може, триразове харчування та постільний режим роблять своє, і я потроху набираю вагу.

Останньою до сумки кладу обмінну картку вагітної — із рекомендаціями лікарів, численними аналізами та результатами УЗД. Застібаю блискавку й сідаю на край ліжка. Речі вже зібрані. Залишається лише дочекатися виписки.

Я повинна радіти. Загроза минула. Я можу повертатися додому. Але за цей час так звикаю до лікарняних стін, що думка про квартиру де живе Арсен... викликає дивне збентеження.

Між нами з Арсеном дивні стосунки: ніби й не холод, але й не тепло. Він уникає мого погляду, а я гублю слова. Наші п’ятнадцятихвилинні мовчання закінчуються тим, що він важко зітхає й іде на роботу.

Я так хотіла, щоб він затримувався довше. А натомість ловлю себе на тому, що дивлюся на годинник і подумки кажу: «Іди вже». Напруга між нами така гостра, хоч ножем ріж. Я не знаю, що йому сказати, як підтримати.

Щоразу натрапляю на невидиму стіну, яку він вибудовує між нами. Вона не дозволяє дістатися до того справжнього Арсена — вразливого, чесного, відкритого. Саме він подобається мені найбільше. А не цей холодний чоловік, який знову вкривається крижаною бронею, і я не знаю, як її розтопити.

Можливо, він чекає він мене якогось кроку? Але якого саме?

Його мама теж приходила мене навідати. Спілкування було ввічливим, але натягнутим. Я не можу переступити через її слова. І навіть не тому що вони мене образили. Я не можу пробачити їй її ставлення до Арсена.

Вона розуміє це по-своєму. Підтискає губи, кривить усмішку й каже, що не буде нав’язуватися. А я лише прошу дати мені час і обіцянку не тиснути. Нехай Арсен сам вирішує, чи хоче, щоб ми спілкувалися далі.

А от із моєю мамою все значно складніше. Вона більше жодного разу не приходить. Навіть не телефонує. А я...

Я переступаю через власну образу й навіть набираю її номер. Але після другого гудка скидаю виклик. Це виявляється надто важко. Руки тремтять. Мене кидає то в жар, то в холод. Я сиджу й дивлюся на екран телефону, чекаючи, що вона передзвонить. Продумую, що їй скажу. Але ніхто не телефонує.

Роздратовано жбурляю телефон у шухляду. У той момент, коли я нарешті наважуюся зробити крок на зустріч, мене знову карають мовчанням. Наче неслухняну дитину. Та й чорт із ним.

Та найбільшою моєю розрадою стає син, який щодня нагадує про себе легкими поштовхами. І ще Єва. Вона приходить після пар і ніби приносить із собою шматочок справжнього життя — того, що вирує за стінами лікарні.

І хоч я так відчайдушно прагну додому, тепер почуваюся розгубленою. Наче пташеня, яке так сильно мріє вилетіти з гнізда, а коли нарешті опиняється над землею, розуміє, що ще майже не вміє літати.

Двері прочиняються, і до палати заходить медична сестра.

— Ну що, готові? — усміхається вона.

— Так.

Вона простягає мені виписку, а я безпомічно дивлюся на свої речі. З хвилини на хвилину має приїхати Арсен. За вікном негода. А якщо щось сталося? Я намагаюся відігнати тривожні думки, але уява вже малює найгірші сценарії.

— Ваш чоловік ще не приїхав? — здогадується медсестра, співчутливо дивлячись на мене.

— Ні... — тихо відповідаю, відвертаючись, щоб не показати свого смутку.

— Не хвилюйтеся. Можете ще трохи почекати тут.

Я дякую, хоча чудово розумію, що палату вже потрібно звільняти. Просто мене ніхто не стане виганяти під таку зливу.

Вона виходить, а я залишаюся сама. Погляд ковзає до телефону. Ну де ж ти? Я вже збираюся зателефонувати йому, як двері палати відчиняються. Заходить Арсен. Скуйовджує мокре волосся, а з його куртки на підлогу падають краплі дощу.

— Вибач, я запізнився.

— Де ти був? Я хвилювалася.

Він здивовано піднімає брови, а потім широко всміхається, ніби його тішить моя реакція.

Я сердито натягую куртку.

— Потрапив у затор.

— Міг хоча б попередити, — кажу, безуспішно воюючи з шарфом.

— Вибач.

Він підходить зовсім близько й обережно поправляє шарф на моїй шиї. Холодні пальці випадково торкаються шкіри, і я мимоволі здригаюся.

Підводжу очі. І все моє роздратування зникає.

— Я не думав, що ти так за мене хвилюватимешся.

Він знову всміхається, мов чеширський кіт. Я легенько штовхаю його кулаком у груди.

— Та ну тебе... Княжинський!

Виходжу з палати, а позаду лунає його щирий сміх, він ледве не змушує мене зупинитися і насолодитися цим звуком. Але я вперто йду до ліфта.

— Ну, Алісо! — ще сміючись, гукає він. — Почекай.

Він бере мою сумку й швидко наздоганяє.

Я намагаюся не дивитися на нього, але відчуваю його погляд на обличчі, поки ми спускаємося вниз.

У машині ми їдемо мовчки. Лише стукіт мого серця заглушає всі інші звуки. Між нами стає так тісно, що хочеться вистрибнути з автівки. Та я лише соваюся на сидінні й уперто дивлюся у вікно.

Коли під’їжджаємо додому, дощ майже припиняється. Лише дрібні каплі осідають на моєму волоссі й освіжають шкіру, яка чомусь палає.

Арсен дістає з багажника не лише мої речі, а й кілька пакетів з продуктами. Помітивши мій здивований погляд, каже слова, від яких кров миттєво приливає до вух.

— Приготуємо вечерю?

— Ти ж знаєш, що готування не моя сильна сторона, — переступаю з ноги на ногу.

— Готувати буду я. А ти просто складеш мені компанію.

Я вперто мовчу, удаючи, що розглядаю краплі дощу.

— Згодна? — він підходить ближче.

А мої очі вже зрадницьки відповідають за мене.

— Так...

Голос тремтить.

І мені хочеться провалитися крізь землю. Бо якщо звичайна пропозиція спільної вечері на мене так діє... то як нам далі жити під одним дахом?