Розділ 30

Ми спускаємося ліфтом на перший поверх. У кабінці нам удвох тісно. Я рахую секунди й втуплююся в табло, ніби там є щось цікаве. Княжинський переминається з п’ятки на носок. Коли двері відчиняються, я з полегшенням видихаю.

Я так хотіла, щоб він залишався довше. Ображалася, що Арсен мене ігнорує. Здавалося, ми вже почали налагоджувати дружні стосунки. Але варто мені опинитися поруч із ним, як я гублюся. Пульс гупає у скронях. Напевно, у всьому винна нестача свіжого повітря.

Щойно ми виходимо надвір і теплі промені сонця ковзають по моєму обличчю, я трохи розслабляюся.

Арсен подає мені руку, але я лише обережно беруся за його лікоть. Триматися за руки це — дуже інтимно. А так... він просто підтримує мене по-дружньому.

Ми повільно робимо невелике коло навколо лікарні. Постільний режим ніхто не скасовував, тож із прогулянкою треба бути обережною.

Спочатку ми мовчимо. Я милуюся жовтим листям, що кружляє в повітрі. Хризантемами й айстрами, які ще квітнуть на клумбах. Маленьким хлопчиком, що катається на самокаті поруч із татом, поки вони чекають маму.

Він навіть не здогадується, що зовсім скоро його життя зміниться назавжди. Незабаром у їхньому домі з’явиться маленький згорток, який плакатиме серед ночі й вимагатиме всієї їхньої уваги.

Я теж не уявляю, як зміниться моє життя. Навіть зараз іноді не можу дати собі ради. Не кажучи вже про дитину. Але я навчуся. Обов’язково навчуся. Не знаю як, проте впораюся.

— Не змерзла? — раптом запитує Арсен.

— Ні.

Ми зупиняємося біля клена.

Він обережно бере мої руки у свої.

— Холодні...

Мене миттєво кидає в жар. Я обережно вивільняю долоні й ховаю їх у кишені куртки.

— Як тобі вдалося домовитися про прогулянку?

— Просто...подумав, що тобі набридло лежати в чотирьох стінах.

Я всміхаюся.

— Не те щоб набридло...Просто захотілося хоч ненадовго змінити картинку.

— Ну ось, — знизує він плечима.

Сіре пальто. Русяве волосся, як завжди, акуратно вкладене. І мені раптом хочеться простягнути руку й розтріпати його зачіску. Та коли я ловлю себе на цьому бажанні, різко відвертаюся, рахуючи горобців на гілці, ніби це найважливіше у світі.

Коли знову дивлюся на Арсена, він продовжує:

— Я зайшов до лікарки дізнатися, як ти. Вона сказала, що випишуть тебе ще не скоро. То ж я довго її вмовляв, пообіцяв, що беру всю відповідальність на себе й берегтиму тебе як зіницю ока. Зрештою вона дозволила нам ненадовго вийти.

Я прикушую губу.

— Тобто мене звідси ще не випустять?

Він співчутливо хитає головою.

— На жаль, ні.

— А надовго я тут?

— Краще запитай у лікарки. Деталі мені не розголошували. Лікарська таємниця.

— І гуляти щодня теж не можна?

— Мені шкода...

Я мовчу кілька секунд, вдивляючись у пожовкле листя під ногами.

— Нічого. Це ж не назавжди. Добре, що хоча б сьогодні вдалося вийти.

Я намагаюся всміхнутися, але усмішка виходить кривою.

— Присядемо?

Я киваю.

— Давай.

Ми сідаємо на лавку. Місця достатньо, але Арсен влаштовується майже впритул.

Я розглядаю пожовкле листя під ногами, равлика, який повільно повзе доріжкою, і носки власних черевиків.

Добре, що Княжинський привіз мені теплий одяг. Я ж була впевнена, що мене скоро випишуть. Але сталося інакше. Хоч мій стан уже стабілізувався, загроза переривання вагітності нікуди не зникла. І поки лікарів не задовільнять мої аналізи та показники, додому мене не відпустять.

— Чому ти так рідко приходиш?

Арсен здивовано дивиться на мене.

— У якому сенсі? — дивується Арсен. — Я приходжу щодня.

Я одразу ніяковію.

— Так. Просто... наші зустрічі такі короткі. Іноді мені здається, ніби ти не дуже хочеш тут бути.

Він мовчить кілька секунд, а тоді тихо каже.

— Але зараз я з тобою...

— Так...Але...

— Я казав правду про роботу. Бізнес батька зараз переживає не найкращі часи. Я намагаюся втримати його на плаву.

— А Роман Арсенович? Хіба він цим не займається?

Арсен відводить погляд і важко зітхає.

— Смерть Назара дуже його підкосила. Він почав здавати. Раніше не дозволяв мені підпис поставити на документах, а тепер майже всім керую я.

— Він відійшов від справ?

— Офіційно — ні. Фактично — так.

— Ви помирилися? Я знаю, що він був проти нашого шлюбу.

— Не сказав би, що ми помирилися. Але принаймні почали дивитися в одному напрямку. І батько нарешті послабив контроль.

— Я рада, що у вас покращилися стосунки.

Наші погляди зустрічаються. І я бачу біль у його очах. Який він намагається приховати за кривою посмішкою.

— Я не хотіла, щоб ви сварилися через мене.

— Ти тут ні до чого, — різкіше, ніж хотів, відповідає Арсен.

Я не ображаюся.

— А як у тебе справи з мамою?

Арсен підтискає губи.

— Ви й досі не розмовляєте?

— Ні.

— А чому? Ти її уникаєш?

Він коротко зітхає.

— Справа не в мені, Алісо. Справа в ній, — дратується Арсен.

— Але ж це мама...

Він гірко всміхається.

— Тому ти зі своєю не спілкуєшся?

Запитання застає мене зненацька. Я опускаю очі.

— Вона... набираю повітря в легені. Голос тремтить. — Вона сказала дещо таке... Я й досі не можу пробачити їй тих слів.

Арсен мовчить. Довго. Дивиться кудись убік — на дерева, на людей, на пожовкле листя. Куди завгодно, тільки не на мене. І лише за мить тихо промовляє:

— Мама думає, що це я винен у смерті Назара.

— Що?

Я різко підводжу голову.

Арсен повільно стискає і розтискає кулак.

— Чому вона так думає?

Серце починає калатати швидше. Невже я чогось не знаю?

— Того вечора... ми дуже сильно посварилися з братом. І в цьому була моя провина. Я надто сильно на нього тиснув. Він психанув, сів на байк і поїхав...

Арсен замовкає.

Кілька секунд чутно лише шум вітру.

— А далі...ти знаєш.

Я відкриваю рота, але слова застрягають у горлі. Він увесь час живе з цим?