Розділ 29

— Пробач мені, — шепоче Єва, зморгуючи сльози.

Її обійми теплі й міцні, але зненацька вибивають мене з колії. Я гублюся лише на мить, а потім несміливо обіймаю її у відповідь.

— Ти мені зараз ребра зламаєш, — жартую, намагаючись вивільнитися з її хватки.

Єва одразу відступає на крок.

— Вибач, — її голос знову тремтить — Я не нашкодила дитині?

— Ні, — усміхаюся. — Він надійно захищений.

— Фух...

Вона шумно видихає й безсило опускається на стілець. Кучеряве волосся спадає їй на лоба. Очі по п’ять копійок.

— Я, як дізналася, що ти в лікарні, одразу сюди приїхала.

— А як ти дізналася? — запитую з цікавістю, підтягуючи ноги до себе.

— Коли я повернулася до університету, тебе вже не було. До мене долетіли чутки, що ти взяла академічну відпустку. Я почала розпитувати спільних знайомих, попросила номер твоєї мами у вашої старости й зателефонувала їй. Хотіла упевнетися, що з тобою все гаразд. Вона сказала, що ти в лікарні.

Згадка про маму боляче відгукується всередині.

— Чому не подзвонила мені?

Єва опускає погляд на свій манікюр, уважно розглядаючи нігті, ніби там раптом знайшлася відповідь.

— Мені було соромно.

— Чому? — виривається в мене.

Щойно я її побачила, вся образа кудись зникла. Розчинилася без сліду, ніби її й не було. Тепер вона здавалася такою дрібною й безглуздою. Очевидно, у Єви була причина зникнути.

— За свою поведінку. За те, що відштовхнула... Наговорила різного.

Я лише махаю рукою.

— Я теж молодець. Приховала своє заміжжя, зберігала секрети. Тож ми квити.

Єва несміливо всміхається й простягає мізинець.

— Мир?

Я без вагань зачіпаю його своїм.

— Мир.

Ми замовкаємо. Тиша вже не здається такою незручною. Та все ж одне невирішене питання, мов важка грозова хмара, зависло над нами. І це може зруйнувати нашу дружбу.

— Я не знала... — невпевнено починає Єва. — Не знала, що тебе цькують в університеті. Спочатку я так злилася на тебе, що вважала кпини інших цілком справедливими.

Я захлинаюся повітрям, уже відкриваю рот, щоб заперечити, але вона піднімає руку просячи не перебивати.

— Це жахливо. Я знаю. Але тоді я була настільки розлючена, що навіть не подумала, чим це може закінчитися. Мені здавалося, усе обмежиться кількома їдкими коментарями, а наступного дня про це всі забудуть.

— Не забули, — тихо кажу, переводячи погляд на вікно.

За склом сонячні промені повільно ковзали лікарняним подвір’ям, неначе там була зовсім інша реальність.

— Так... — Єва опускає голову. — І тепер я розумію, що теж винна. Що не стала поруч із тобою тоді, коли це було потрібно найбільше.

Я довго мовчу.

— Я так злилася на тебе, — нарешті зізнаюся. — За те, що ти зникла. За те, що не підтримала мене. Мені тоді було дуже погано. Я навіть думала, що заслужила це...

— Ніхто такого не заслуговує, — перебиває Єва.

Вона робить глибокий вдих.

— Коли я повернулася до університету, була шокованою, дізнавшись, про все.

Я машинально кручу обручку на пальці.

— Я змушена була взяти перерву... Поїхати в село... На похорон бабусі.

У палаті западає тиша. В очах Єви блищать сльози.

І тільки тепер я по-справжньому розумію, наскільки важкими були для неї останні тижні.

Я мовчки торкаюся її долоні.

— Боже...Єво... Я не знала...

Вона лише похитує головою, швидко витираючи сльози.

— Все гаразд. Ми всі знали, що це колись станеться... Але до такого все одне неможливо підготуватися.

Тепер пазл нарешті склався.

— Мама одразу злягла. Сестра вагітна... тож я вирішила залишитися з родиною на деякий час.

— А тато? — обережно запитую.

Єва гірко всміхається.

— А тато...

Вона робить коротку паузу, а потім байдуже махає рукою.

— Не хочу зараз говорити про цього зрадника.

Я мовчу. У той час коли я думала, що на мене звалилися всі проблеми світу, я навіть уявити не могла, що Єві теж потрібна моя підтримка. А тепер сиджу навпроти неї й розумію наскільки була сліпою. Поки я жаліла себе, вона втрачала бабусю, доглядала за мамою, переживала сімейну драму. І жодного разу не попросила про допомогу. Мені стає соромно.

— Розкажи краще про себе, — Єва першою порушує тишу, випрямившись на стільці й удавано бадьоро всміхаючись. — Розкажи мені все, що я пропустила. І про те чого не знаю.

Я вдячна їй за цю зміну теми. І підігрую.

Розповідаю про непрості стосунки з Назаром. Про випадкову вагітність. Про його раптову смерть. Про дивну пропозицію Арсена. Про весілля. Слова ллються легко, але час від часу я замовкаю. Спогади стискають горло так, що доводиться ковтати сльози. Я згадую не тільки трагічні моменти, а й кумедні та зворушливі.

— Досить мокроту розводити, а то всіх розжену, — бурчить медсестра, зазираючи до палати.

Ми киваємо. А коли виходить знову починаємо спілкуватися, ніби не можемо наговоритися.

— Ти так багато згадуєш про Назара... — задумливо каже Єва. — Це нормально. Але що у вас з Арсеном?

— Ти про що? — здивовано округлюю очі. — У нас шлюб тільки на папері.

Її брови повзуть угору.

— Ти впевнена?

— Абсолютно!

— Не знаю... — вона знизує плечима. — Мені здається, він справді про тебе піклується. І так дивиться...

— Як так?

Відчуваю, як починають палати кінчики вух.

— Ніби хоче тебе з’їсти, — вона усміхається.

— Та ну тебе, — я пирхаю.

— Я все бачу, — змовницьки шепоче Єва.

Я лише жартівливо відмахуюся. А коли Єва йде не можу викинути з її голови слова про Арсена. «Він так на тебе дивиться...» Та, ні. Не може бути. Я йому абсолютно байдужа.

Минає кілька днів, але я лише підтверджую свою думку.

Про байдужість Арсена говорять його короткі візити. Він приходить щодня, але лише на кілька хвилин. Зранку, перед роботою.