Розділ 28

Стелла Едуардівна не поспішає заходити до палати. Вона топчеться у дверях, ніби не наважується зробити ще один крок. Я ледь упізнаю її. Макіяж нанесений недбало. Помада розмазалася. Жінка, яка завжди тримала спину рівно й виглядала бездоганно — постаріла на кілька років. Під очима залягли темні кола, на чолі чіткіше проступили зморшки.

Арсен згадував, що останнім часом мати все частіше шукає розраду у вині. Тоді я не надала цьому значення. А зараз бачу наслідки на власні очі. Ми не бачилися лише кілька тижнів, а вона ніби стала іншою.

Перша думка — попросити її піти. Так само, як маму. Та цікавість бере гору. Навіщо вона прийшла? Добити?

— Заходьте, — сухо кажу. — Не стійте у дверях.

Я показую на стілець.

Дивне відчуття... Це вже було сьогодні. Та сама палата. Та сама напруга. Лише людина інша.

Я обережно спускаю ноги з ліжка й сідаю на край, машинально перебираючи пальцями пояс халата.

Стелла Едуардівна мовчки заходить до палати. Замість того щоб сісти, ставить на тумбочку пакет і починає діставати продукти: яблука, апельсини, йогурти, печиво...

— У лікарнях годують абияк, — тихо каже вона. — А тобі зараз потрібно добре харчуватися.

Її голос звучить так спокійно, ніби ми подруги, і вона ніколи не звинувачувала мене в тому, що я забула Назара й погодилася вийти заміж за іншого.

— Навіщо ви прийшли?

Вона нарешті сідає. Кілька хвилин мовчить, дивлячись у вікно.

— Гарний краєвид...

Я лише пирхаю. Невже заради цього вона прийшла?

— Вам Арсен сказав, що я тут? — схрещую руки на грудях.

Він трохи перегинає зі своєю турботою. Мені няньки не потрібні. Тим паче такі.

— Ні, Рома. Вони розмовляли телефоном, і Арсен випадково проговорився.

Вона сумно всміхається.

— Мій син майже не спілкується зі мною.

Я стискаю губи. Так і хочеться крикнути: «Самі винні.»

Але мовчу.

— Що кажуть лікарі? Довго ще доведеться лежати?

— Якщо ви хвилюєтеся, що з дитиною щось сталося, то даремно. З ним усе добре.

Полегшення, яке промайнуло в її очах, було таким щирим, що я на мить гублюся.

— Це найголовніше.

— Це хлопчик, — навіщось додаю.

На її губах з’являється сумна усмішка.

— Коли народився Назар, лікар сказав: « У вас син». Я так засмутилася, бо в мене вже був Арсен. І я мріяла про доньку. Я плакала три дні. А коли брала його на руки, плакала ще сильніше, бо відчувала провину перед ним за свої емоції. Я була молодою і дурною. Зараз розумію, що стать дитини нічого не означає. Головне — щоб вона була живою... і здоровою. На останніх словах її голос починає тремтіти.

Я мовчу. Я бачу перед собою не владну жінку, а матір, яка не навчилася жити зі своїм болем.

— Ти маєш право мене ненавидіти, — продовжує вона. — Ти бачиш у мені ворога, і я це заслужила своєю поведінкою. Я наробила багато помилок. І не знаю, як це виправити. Не вберегла Назара... відштовхнула Арсена... І тепер боюся, що можу втратити ще й онука.

Вона робить глибокий вдих.

— Я вже знаю, як це — пережити смерть власної дитини. І жодній матері не побажаю такого. Коли дізналася, що ти в лікарні, зрозуміла, що можу втратити останню частинку Назара. Він мені не пробачив би, якщо б я відвернулася від цієї дитини.

Я не знаю як реагувати на її слова.

— Добре, що все обійшлося.

У грудях болісно щемить. Я ще пам’ятаю її жорстокі слова, несправедливе відношення до мене. І це так легко не забувається.

— Пробач мені... за все.

Я рвано видихаю. Долоні пітніють. Мені її шкода. Правда шкода. Але...

— Вибач, за все що я сказала, чи зробила. Давай почнемо спочатку. Дай мені ще один шанс.

— Вам треба просити пробачення не у мене.

Вона повільно піднімає очі.

— А в Арсена...

Я бачу як здригаються її плечі.

Арсен майже ніколи не говорив про своє дитинство. Та з уривків його розмов і спогадів Назара, я давно зрозуміла: одному синові діставалася — любов, іншому — лише обов’язки.

— Вам треба поговорити з сином. Для нього ця розмова значитиме більше, ніж для мене.

Вона відвертається, а очах блищать сльози...

— Мій хлопчик...

Я не знаю, кого вона має на увазі. Живого чи мертвого. Можливо, обох. Материнське серце здатне боліти однаково сильно за двома дітьми.

— Не буду тебе відволікати. Відпочивай. Набирайся сил. Я пізніше ще зайду...

Вона виходить, а я почуваюся такою спустошено й спантеличеною після цієї розмови, що не одразу вдається заснути. Та після ліків і накопиченої втоми все ж поринаю в неспокійний сон.

Зранку прокидаюся розбитою. За ніч майже не відпочила. У палату без кінця хтось заходить: прибиральниця, медсестра з ліками, потім приносять сніданок. Спокою майже немає.

Та все ж я знаходжу в собі сили причесатися. Дістаю з тумбочки гігієнічну помаду й проводжу нею по пересохлих губах. Синці під очима все одно нікуди не поділися, але хоча б виглядатиму трохи краще.

Коли двері відчиняються, я одразу підводжу голову. Арсен.

— Привіт. Як ти?

Його усмішка виходить натягнутою.

— Уже краще.

Він уважно вдивляється в моє обличчя, ніби шукає іншу відповідь, на своє запитання.

Мені стає ніяково.

Я поправляю ковдру, перекладаю подушку, смикаю край халата. Будь-що, аби тільки не дивитися йому в очі.

— До мене вчора приходила твоя мама.

Усмішка повільно зникає з його обличчя. Він тихо лається.

— Вона щось тобі казала? — у голосі з’являється напруга.

— Я поговорю з нею. Більше вона тебе не потурбує.

— Ні, не треба.

Він здивовано дивиться на мене.

— Ми мило поспілкувалися.

— Ти зараз про мою маму говориш? — перепитує Арсен.

Я усміхаюся.

— Можеш собі уявити?

— Якщо чесно не дуже, — каже правду.

Напруга між нами трохи слабшає. Арсен сідає на край ліжка, залишаючи між нами невелику відстань. Та простір все одно звужується до маленької крапки.