Розділ 27

Аліса

Я сідаю на край ліжка, стискаючи край ковдри в руках. Ця несподівана зустріч хвилює мене ще сильніше.

— Мамо? Чому ти тут? Звідки ти...

— Мені Арсен подзвонив. Сказав, що ти в лікарні.

Від неї пахне солодкими парфумами. Цей аромат зовсім не пасує до одноманітних лікарняних стін.

Вона цокає підборами по підлозі, і цей звук ріже слух. Надто голосно, надто різко. Навіщо Арсен це зробив? Боявся залишити мене саму?

Мама гидливо опускається на стілець і повільно обводить палату поглядом. Ледь помітно кривиться.

Хоча палата в мене непогана. Окрема. Зі свіжим ремонтом і новими меблями. Не знаю, як Арсену це вдалося, але він домовився про хороші умови.

— А іншої лікарні не знайшлося?

— Не було часу. Лік ішов на хвилини.

Мама лише мигцем дивиться на мене й одразу відвертається.

Так, вигляд у мене не дуже. Волосся зібране в недбалий пучок. Учорашня піжама. Жодної косметики. Для мами це майже катастрофа. А для мене зараз є набагато важливіші речі, ніж зовнішній вигляд.

— Ти себе хоч би до ладу привела. А то чоловік прийде, а ти...

Мої пальці стискаються в кулаки.

Жодного питання: «Як ти, Алісо?» «Як дитина?» «Як себе почуваєшся?» «Ти хоч щось їла»

ЇЇ завжди хвилював тільки мій зовнішній вигляд. І те, що скажуть люди. Наче я товар на ринку, який треба вигідно продати. А не жива людина.

Зціплюю зуби й переводжу тему.

— А де тато?

Мама робить драматичну паузу.

— У нього справи. Він не зміг приїхати.

— Ну звісно...

Відвертаюся, стримуючи сльози.

Мама мовчить. Я теж.

Тільки слухаю цокання годинника й молюся, щоб до палати швидше зайшла лікарка чи хоча б медсестра. Напруга стає майже нестерпною.

— Алісо... — нарешті починає мама.

Я дивлюся на неї.

— Можливо... й добре, що так сталося.

Не одразу розумію, про що вона.

— Ти молода, здорова. Народиш ще...

Що? Вона думає... О Боже!

Я відкриваю рот, але мама навіть не дає мені сказати.

— Почекай. Я розумію, ти засмучена. Але навіщо Арсену чужа дитина? Навіть якщо це дитина його брата. А так у вас будуть спільні діти. Так навіть краще. У вас буде бодай якийсь шанс.

Я така приголомшена тим, що вона говорить. Найрідніша людина вимовляє ці слова так спокійно, ніби говорить про погоду. Повірити не можу. У грудях не вистачає повітря. Я задихаюся, мов риба, викинута на берег.

— Про що ти говориш?! — зриваюся на крик. — Він живий! Чуєш? Живий! Не смій говорити так про мою дитину!

— Він?

Це все, що вона почула. Не мої сльози. Не мій страх. Не те, що я ледь не втратила дитину. Я не дочекаюся ні підтримки, ні обіймів. Нічого. Лише слів, що розривають мою душу на шматки.

— Так... це хлопчик, — мій голос тремтить.

Мама задумливо киває.

— Ну що ж... Хлопчик — це вже непогано. Краще, ніж дівчинка. Дівчатам у цьому світі важко живеться.

Мої очі наливаються кров’ю. Я більше не розумію своїх батьків. Здається, я вже нічого не розумію.

— Геть.

— Що?

Вона кліпає очима.

— Геть з моєї палати!

— Алісо? — дивиться на мене шоковано, а її обличчя червоніє.

Ну звісно. Що люди подумають?

— Тобі треба піти. Негайно!

Саме в цю мить до палати заходить медсестра.

— Що сталося? Що за крики?

— Я хочу, щоб вона пішла звідси.

Мама обурено схоплюється.

— Заспокойте її, вона не при собі.

— Залиш мене! Чуєш?! — знову викрикую.

— Лягайте. Вам не можна хвилюватися, — спокійно каже медсестра, допомагаючи мені лягти. — А вас попрошу вийти.

— Що ви собі дозволяєте?! — обурюється мама.

Та все ж виходить.

Мені дають заспокійливе, дозволене під час вагітності. Більшу частину дня я сплю. Потім —ліки, крапельниці, обстеження.

— Усе добре. Серцебиття хороше. Невеликий тонус. Вам треба лежати й менше хвилюватися, — каже лікарка.

Я витираю живіт від гелю.

Легко сказати...

Я навіть не можу зрадіти, почувши стукіт маленького сердечка. Знову лежу на своєму ліжку й дивлюся у вікно. Не знаю, скільки мені доведеться тут пробути. Напевно, довго. Сподіваюся, мама більше не прийде. Я думала, що ця палата стане для мене острівцем безпеки. А виявилося, що загроза для мене й дитини може прийти звідусіль.

Чекаю Арсена. Прислухаюся до кожного звуку в коридорі. Чую кроки. Але не його. Його кроки впевнені, важкі. Я впізнаю їх завжди. Серце глухо б’ється в грудях. Сонце повільно ховається за обрій. Ну де ж він? Чому не йде?

Телефон починає дзижчати настирливою мухою. Арсен. Я так швидко натискаю кнопку відповіді, що навіть не встигаю заспокоїти дихання.

— Ти де?

— Я сьогодні не прийду.

Розчарування важким каменем падає всередину й обриває струни душі, про існування яких я навіть не здогадувалася. Очі печуть. Вдих. Видих. Йому я теж не потрібна... Кладу долоню на живіт. «Нікому ми не потрібні з тобою. Окрім одне одного».

— Алісо...ти слухаєш?

— Так... Так, — швидко відповідаю, намагаючись надати голосу бадьорості.

— Сьогодні справ звалилося дуже багато. Але завтра я приїду.

— Не страшно. Я розумію.

Він важко зітхає в слухавку.

— Якщо тобі щось потрібно, напиши список. Водій або секретарка все завезуть. Ліки, речі... Що завгодно.

— Ні...не треба...У мене все є.

— Ти не голодна?

Я мимоволі всміхаюся.

— Ні. Тут добре готують. Та й те, що ти приніс, ще залишилося.

Між нами западає тиша.

— Ну добре... Не буду тебе відволікати, — швидко тараторю.

— Як ти?

— Мама приходила. Навіщо ти їй сказав про мене?

Його голос одразу стає настороженим.

— Я хвилювався за тебе. Хотів, щоб у тебе була підтримка.

Підтримка...Якби ж він знав.

— Щось трапилося?

Я заплющую очі. Сказати правду? Не хочу, щоб він почувався винним.