Розділ 26

Арсен

Коли Аліса йде, це стає для мене болючим ударом по самолюбству. Нам обом важко. Втома, взаємні претензії, недомовки — усе накопичується поступово. Рано чи пізно це мало вибухнути.

Я шалено злюся, коли дізнаюся, що її ображають в університеті. І ще більше — що вона промовчала. Не сказала мені жодного слова. Я хочу розтрощити там усе на друзки. Я не залишив би каменя на камені, якби з її голови впала хоча б одна волосина.

А вона натомість звинувачує в усьому мене. Зрештою, так було завжди. Усі звинувачують мене. І я не можу сказати, що вони неправі. Провина нікуди не зникає. Вона сидить десь під ребрами й щоразу нагадує про себе.

Я намагаюся все виправити. Допомогти батькові втримати бізнес на плаву. Побудувати нормальний шлюб, щоб Аліса могла почати життя спочатку. Назара я вже не поверну. Не зміню того, що сталося. Можу хіба що не потрапляти матері на очі, щоб вона вкотре не думала, що того дня краще було б загинути мені.

Я все б віддав, щоб помінятися з ним місцями. Іноді відчуття провини й клятий обов’язок, стають непідйомною ношею.

Того вечора я йду з квартири, щоб не наговорити зайвого. Аліса несправедлива до мене. Я на межі. Я зі шкіри пнуся, щоб їй догодити. Але щоб не робив — усе не так. Не те. І я теж не той. Вона не бачить, яких зусиль мені це коштує.

Я впевнений, що варто лише охолонути. Повернуся, ми спокійно поговоримо. Без емоцій. І нарешті почуємо одне одного. Та коли пізно ввечері відмикаю двері квартири, мене зустрічає тиша. Ні речей, ні Аліси. Лише записка. Це удар під дих.

Перший порив — поїхати за нею. Забрати. Повернути. Я вже навіть тягнуся по ключі, але зупиняюся. З мене досить.

Я втомився бути єдиним дорослим у наших стосунках. Втомився бігти слідом щоразу, коли вона тікає. Це вже скидається на якусь безглузду гру в кішки-мишки. Якщо вирішила піти — нехай іде. Я більше нікого силоміць не триматиму.

Ще одною несподіванкою стають її повідомлення й дзвінки. Навіщо? Якщо спалюєш мости, то вже не озирайся. Але рука сама тягнеться їй відповісти. Я пишу все, що накопичилося за цей час. Усе що відчуваю, і все, що болить. Та коли перечитую повідомлення, лише похитую головою.

«Ти дурень, Арсене. Твої почуття нікому не потрібні» — кажу я сам собі. «Ти ж не людина. Ти робот. Бісова машина, яка пре, як танк, і не визнає своїх помилок». Але ж я визнаю. Тому стираю повідомлення й вимикаю телефон.

За кілька днів у моїй квартирі панує повний безлад. Я перебиваюся сухом’яткою, забиваю на роботу, починаю багато палити — аж до печіння в легенях. Видихаю сизий дим у нічне місто і запиваю віскі. Посуд горою накопичується на кухні. Речі розкидані по всій квартирі. Навіть шкарпетки стоять у кутку. Не маю сил донести їх до пральної машини. Мені начхати. Я не бачу сенсу. Не знаю, що робити далі. І куди рухатися. Ніби втрачаю до всього інтерес. Я так хотів зробити все правильно, так переймався чужими проблемами, що зовсім забув про себе.

Одного вечора, коли я сиджу зі склянкою у руках, чую, як у замку повертається ключ. У мені щось заворушилося. Таке відчуття, ніби миші знайшли свій шматок сиру. Серце тягне, шкребе. Я хитаю головою. Ні, цього не може бути, мені примарилося. Я так захоплююся цими емоціями, що не помічаю як розслабляю кисть, і склянка падає на підлогу. Розлітається на друзки. Я не можу повірити, що вона повернулася.

Перша думка — виставити її за двері. Друга — притиснути до себе так міцно, щоб більше ніколи не відпускати. Я відправив Алісу до її кімнати, бо не можу контролювати свої почуття. Мені хочеться впитися поцілунком у її рожеві вуста. І ця думка лякає мене найбільше.

Не варто, Арсене. Ніхто не оцінить. Вона кохає іншого. Твого брата. Не роби дурниць. Ти для неї чужий, ти ворог, який змусив її одружитися, не залишив вибору. І це ніколи не зміниться.

Ти повинен викинути з голови ці думки, викорінити те, що зароджується, і забути про це назавжди. Бо вона знову піде. Зрадить. Забуде за першої ж нагоди, а ти залишишся з розбитим серцем. Я для неї опора, бетонна стіна, ресурс, який можна використати і викинути. Я для неї ніхто. Шкода. Бо вона для мене могла б стати всім. І я почуваюся жахливо. Повільно вмираю і закохуюся в наречену брата. Навіть його смерть нічого не змінює. Це була б зрада щодо до нього.

Та довго сердитися на неї я не можу. Я маю бути для неї другом, тихою гаванню, рятівним колом. І я змирився зі своєю участю в її житті. Здається, усе стає на свої місця. Так як і мало бути.

Та коли я бачу Алісу на порозі своєї кімнати — бліду, розгублену, налякану, — одразу розумію: сталося щось серйозне. Часу на роздуми не має. У мене лічені секунди, щоб оцінити ситуацію.

— Який термін? — швидко запитую в Аліси, набираючи швидку.

Поки диспетчер ставить запитання, я вже кидаю до сумки документи й найнеобхідніше.

Швидка має приїхати за п’ятнадцять хвилин. Надто довго.

— Скасовуйте виклик. Я відвезу її сам.

Я підхоплюю Алісу на руки й вибігаю із квартири, навіть не помітивши, що вискочив надвір без верхнього одягу, у чому був.

Ми дістаємося до найближчої лікарні за десять хвилин. Я розумію, що медики діють правильно: викликають лікаря, оформлюють документи, проводять огляд. Але для мене це надто довго. Кожна секунда здається вічністю. Я боюся втратити її. Тримаю Алісу за руку, відчуваючи під пальцями слабкий пульс. Боюся, так сильно, що серце вискакує з грудей. Я не думаю про дитину. Я хвилювався за Алісу. Її очі благають мене залишитися з нею, і я вперше відчуваю себе потрібним.

Я мушу залишатися спокійним. Але всередині все кипить. У коридорі мені хочеться врізати кулаком у стіну. За що? Скільки ще випробувань має випасти цій дівчині? Коли Алісу везуть до кабінету УЗД, я навіть не запитую дозволу зайти слідом. Ніхто й не намагається мене зупинити. Достатньо одного погляду на мене, щоб зрозуміти: мене не варто чіпати.

Лікарка говорить якоюсь незрозумілою мовою. Я прошу пояснити простіше. У голові шумить, я ледь тримаю себе в руках. Лише дотик Алісиних холодних пальців до моєї долоні повертає мене в реальність.