Розділ 24

Як би я не боялася того, що буде далі, життя йде своєю чергою.

Після того як я повернулася, ми з Арсеном уже не нагадуємо добрих сусідів. Радше пару, що перебуває на межі розлучення: прожила багато років разом, виростила й випустила дітей у вільне плавання, а тепер між ними не залишилося нічого спільного. Ні інтересів, ні тем для розмов.

Наше спілкування обмежується кількома фразами: «Передай сіль», «Купи хліба», «Дякую», «Добрий ранок» і «Добраніч». Але із ними теж проблема. Бо часто він йде на роботу, коли я ще сплю, і повертається, коли я вже сплю. Не знаю, чи це уникання, чи просто збіг, але я й не проти.

Ці кілька днів ми живемо, наче на пороховій бочці: ніколи не знаєш, коли вона вибухне. Ходимо тонким льодом, який може тріснути будь-якої миті.

Рішення взяти академічну відпустку я приймаю сама. Як доросла. Швидко подаю всі необхідні документи й повертаюся додому, щоб ні з ким не бачитися. Особливо з Євою. Уже не знаю, хто на кого ображається. Вона на мене чи я на неї? За те, що її не було поруч, коли вона була мені так потрібна. Очі трохи печуть, але я проганяю сльози.

Вільного часу в мене тепер багато, тож я оплачую курс із дизайну карткою, яку мені дав Арсен. Купую картину за номерами. Іду на ринок за продуктами. Чомусь захотілося чогось домашнього. А ще я печу піцу в духовці за відео рецептом з інтернету. Як на мене, виходить непогано. Аромат — приголомшливий. Тільки господиня з мене, мабуть, ніяка, бо в раковині вже ціла купа посуду. За те я знаходжу в Арсена на кухні качалку для тіста, різні формочки й фартух. Не вже він теж готує? Чи, можливо, це робить його мама, коли він навідується сюди.

Ми не бачимося ні з його батьками ні з моїми. Можливо, Арсен і їздить до них. Але мене не кличе. Хоча я взагалі не знаю, куди він їздить і що робить. Навіть коли приходить чи йде. Він мені не звітує.

На годиннику сьома вечора. Я заварюю собі чай, відрізаю шматочок піци й вмощуюся на кухні. Яке ж моє здивування, коли чую клацання замка. Від несподіванки обпікаю язик. Чорт...Посуд.

Жалісливо дивлюся на цю купу, але вже як є. Слідів злочину не приховаєш.

Арсен не одразу до своєї кімнати, як я сподіваюся. Він іде на запах.

— Чим це тут пахне? — принюхується він.

— Я піцу спекла. Будеш?

— Сама? — піднімає брову.

— Так.

— Звісно. Гріх не скуштувати. Тільки руки помию.

Я думала, що він відмовиться. Беру тарілку й кладу йому три шматочки.

— Ти сьогодні рано? — питаю, коли він повертається й зупиняється у дверях.

— Закінчив справи раніше.

Він затримує на мені погляд.

— Виглядаєш краще. Відпочинок тобі на користь.

Я ніяково посміхаюся.

Здається, за цей вечір ми говоримо одне одному більше слів, ніж за всі попередні дні.

Арсен грається з ремінцем годинника. Його погляд ковзає кімнатою. Наче він хвилюється. І чого б це?

— Не хочеш подивитися фільм? — раптом питає.

— Так...давай...

Не те щоб я дуже хочу. Просто боюся знову його відштовхнути. Здається, у нас глобальне потепління. Невже пробачив?

— Ми можемо поїсти піцу у вітальні.

— Добре. Тільки зараз на кухні приберу, — кидаю винуватий погляд.

Але він і бровою не веде.

— Йди обирай фільм. Я сам усе приберу.

— Арсене, не варто. Ти втомився...

— А ти готувала.

— Дякую.

Цей чоловік, щоразу дивує мене все більше.

Я обираю бойовик, бо дивитися з Арсеном фільм про кохання ніяково. Він порається на кухні, а потім приєднується до мене. Зручно вмощується й відкушує шматочок мого кулінарного шедевра.

— Смачно.

— Якщо ти дуже голодний, я можу ще щось приготувати. Я просто...

Просто що? Не розраховувала на нього?

— Не треба, я дорогою перекусив.

Як і він не чекає, що про нього хтось турбуватиметься.

Але чесно? Мені приємно. Приємно бути хоч у чомусь корисною.

— Сідай ближче. Я не кусаюся, — каже він, поки я тулюся на самому краєчку дивана.

Його близькість мене хвилює. Його запах, його енергія. Я ковтаю слину й присуваюся ближче.

Мені здається, що від нервів, я навіть забуваю дихати, коли опиняюся так близько до нього. Та чи то втома бере своє, чи то фільм виявляється нудним, але я починаю дрімати. І сама не розумію, як кладу голову йому на плече. Чи це він сам пропонує? Уже не пам’ятаю.

Коли прокидаюся, бачу титри на екрані. Я лежу сама на дивані, прикрита ковдрою. І мені стає так затишно, так спокійно. Невже наш човен перестає штормити. Невже це і є справжня тиха гавань?

Я приймаю душ, перевдягаюся в піжаму й ще годину читаю любовний роман про справжнє кохання. А чи існує воно взагалі? З Назаром у мене, мабуть, була радше закоханість. Він —моє перше кохання, тому я й не знаю, чи були ті почуття справжніми. Згадка про нього досі болить. Я несвідомо кладу руку на живіт. Поки що нічого не відчуваю. Але вже уявляю своє малятко. Чомусь із русявим волоссячком і зеленими очима. Цікаво, це хлопчик чи дівчинка?

Чи були наші почуття справжнім коханням, чи лише дитячою закоханістю, я не знаю. Мені просто ні з чим порівнювати. Але воно мають наслідок. Нашу дитину. Продовження мене і Назара. І я з нетерпінням чекаю дня, коли вона народиться. Коли почне рости живіт. Коли я відчуватиму рухи малюка.

Я любила Назара. Як уміла. Можливо, наївно. По-дитячому. Можливо, більше сприймала як друга, ніж як кохання всього життя. Але мої почуття були світлими й чистими. Хоч, мабуть, і не надто здоровими. Наші емоційні гойдалки часом зводили мене з розуму. Мені завжди здавалося, що він мені потрібен мені більше ніж я йому. А можливо, так і було.

Коли виходжу на кухню, щоб налити собі склянку воли, мимохідь кидаю погляд на кімнату Арсена. Цікаво, а він коли-небудь, кохав? Напевно, так.

Які жінки йому подобаються? Що взагалі відчуває жінка, яку кохає такий чоловік, як Арсен? Дбайливий. Турботливий. За ним, мабуть, справді як за кам’яною стіною. Від цих думок мої щоки спалахують. Я швидко ховаюся у своїй кімнаті, щоб випадково не зустріти його в коридорі. Цікаво, як ми спілкуватимемося завтра? Знову по-дружньому? Чи все повернеться до того холоду, що був між нами?