Розділ 23

Я виходжу з машини, дякую водієві й застигаю під під’їздом, втупившись у вікна квартири. Світло не горить. Отже, вдома нікого немає. Полегшення й розчарування накочують одночасно.

Заштовхую валізу в ліфт і натискаю кнопку потрібного поверху. Серце б’ється мов набат. Підіймаю погляд на своє відображення в дзеркалі й ледь упізнаю себе. Темні кола під очима, розтріпане волосся, одяг висить, ніби на вішаку, а там, де вже мав би округлитися животик, майже нічого не помітно.

Як кажуть у народі — шкіра та кістки. Ліфт відчиняється, а я намагаюся вирівняти дихання.

Заходжу у квартиру. Усередині темно. Клацаю вимикачем у коридорі — і завмираю. Чую тиху лайку й глухий дзвін. Наче щось розбилося.

Перша думка — грабіжники. Я миттєво хапаю порожню вазу, що стоїть у коридорі. Зброя так собі, але бодай щось.

Друга думка —Арсен. Я повільно ставлю вазу назад і йду на звук. Картина, що постає переді мною, змушує зупинитися в дверях.

Речі розкидані по всій вітальні. Напівтемрява огортає кімнату, і серед неї, ніби частина цієї темряви, сидить Арсен. Нога на ногу. Очі заплющені. Долонями він повільно розтирає чоло. Він зовсім не схожий на того чоловіка, якого я звикла бачити. Він виглядає втомленим і дуже сумним. Мене розривають суперечливі почуття. Здивування. Страх. Полегшення. Я відчуваю щось невловиме, дивне, що змушує все стиснутись всередині.

Він нагадує пораненого звіра. Небезпечного. Загнаного в кут. Навіть коли сидить нерухомо, від нього віє напругою, достатньо одного необережного слова — і він спалахне, мов сірник.

На столику — напівпорожня пляшка віскі. Поряд валяється розбитий келих.

— Чого застигла? — несподівано промовляє він, навіть не розплющуючи очей.

Я здригаюся й машинально роблю крок уперед.

— Стій, де стоїш! — різко наказує.

Я зупиняюся.

— Тут скло, — додає тихіше.

Арсен нарешті відкриває очі. Ми схрещуємося поглядами, і в мене перехоплює подих. Я бачу дуже багато болю в його очах. Чому я раніше цього не помічала? Чи він старанно приховував? А зараз ніби маски зняті, і він тримається з останніх сил.

Я не можу просто стояти й мовчки дивитися на нього. Хочу зробити хоч щось, аби не стояти на місці. Хочу заповнити цю паузу між нами. Цю порожнечу й напругу, яку я більше не в силах витримувати.

Я повільно опускаюся навколішки й починаю збирати уламки скла.

— Не треба! — гаркає Арсен.

Я смикаюся, і гострий уламок одразу впивається в палець.

— Чорт...

Краплина крові падає на підлогу.

Арсен тихо лається, швидко підводиться, переступає через скло й іде до аптечки. Він повертається за кілька секунд, бере мене за руку й мовчки підводить із підлоги. Бо я так і залишаюся розгублено стояти навколішках. Він веде мене до дивана, і я слухняно йду слідом.

Він обережно стискає мою долоню, зупиняє кров, обробляє поріз і заклеює пластиром. Усі його рухи впевнені, точні й напрочуд дбайливі.

— Я ж казав, не треба.

Я лише відводжу погляд.

Коли він відпускає мою руку, між нами знову западає мовчанка. Надто довга. Поки я не наважуюся поставити йому запитання.

— Чому ти не відповідав на дзвінки?

Арсен цідить повітря крізь зуби.

Можливо, цю розмову справді варто відкласти до ранку. Я не знаю, як він сприймає моє повернення. Але ж він не вигнав мене. І вже за це дякую. Треба просто піти до своєї кімнату й дочекатися світанку.

Ми сидимо так близько, що я чую його дихання. Майже відчуваю удари його серця. Наші ноги ледь торкаються одна одної. Я стримуюся, щоб не відсахнутися. Не тому, що мені неприємні його дотики. Навпаки. Вони мене лякають. До мурах. До тремтіння. До тих самих метеликів, які, здавалося, давно померли.

— Навіщо ти повернулася, Алісо? — тихо питає він — Щось забула?

Він бере мій пасмо мого волосся й повільно накручує собі на палець. Його подих обпалює мою щоку. Терпкий запах віскі змішується з його парфумів, і кожна моя клітина тягнеться до нього.

— Мені... піти?

Він мовчить. Я дивлюся на його довгі вії, втомлені очі й легку щетину, до якої чомусь шалено хочеться торкнутися. Тому лише сильніше стискаю пальці в кулаки.

— Тобі вирішувати, — розтягує слова Княжинський.

Відпускає моє волосся й відступає. Схрещує руки на грудях.

— Я більше нікого не тримаю.

Чомусь його слова ранять.

— Я залишуся.

Він гірко всміхається.

— Чому тоді пішла? Чи ти переплутала заміжжя з дитячим садком? Хочу — йду. Хочу — повертаюся.

Я різко підводжуся.

— Я піду до своєї кімнати. Не хочу слухати твої грубощі. Мені їх і так вистачило...

Не договорюю, але він і без того все розуміє.

Арсен підводиться слідом і зупиняється зовсім близько.

— Може, вже час почати приймати дорослі рішення? Не ховатися за спинами батьків. Не плисти за течією.

Я мовчу. Лише міцніше стуляю губи. Чути таке неприємно. Але ще неприємніше — розуміти, що він правий.

— Чого ти хочеш, Алісо? Чого добиваєшся, бігаючи туди-сюди?

— Я була не права, ясно? Вибач, що наговорила дурниць. Але ти теж міг зателефонувати. Міг приїхати. Виходить, тобі це не так уже й потрібно, — задираю підборіддя з викликом, хоча сама розумію, що знову поводжуся як дитина.

Він мовчки торкається пальцями мого обличчя. Заглядає в душу. Повільно проводить по щоці. Я рвано дихаю.

— А тобі це потрібно?

Я не знаходжу відповіді. Лише нервово кусаю пересохлі губи. Він стежить за кожним моїм рухом, ніби намагається побачити те, чого я сама не можу вимовити.

Я вагаюся. І він це бачить. Повільно опускає руку. В очах з’являється розчарування.

— Іди до себе, Алісо. Поки ми не наробили ще більших дурниць. Я зараз не в собі.

Я розумію це й без слів. По напружених плечах, по очах, що почервоніли без нормального сну. Я бачу, але не знаю, як йому допомогти.

— Треба спочатку все прибрати...