Розділ 22

Будинок батьків зустрічає мене тишею і оманливим спокоєм. Я довго стою перед дверима, стискаючи пальцями ручку валізи. Усередині горить світло, значить батьки удома. Я не попередила їх про свій візит, щоб у них не було часу все обміркувати. Вирішую навідатись зненацька. Перед тим пишу Арсену коротку записку, щоб не шукав мене. Що йду до батьків і, ймовірніше більше не повернуся.

Натискаю на дзвінок. Руки тремтять. Стримую сльози, щоб не розплакатися. За дверима чутно кроки. Клацає замок. Мама завмирає на порозі.

— Алісо! Доню, чому ти тут?

Я розгублено мовчу й розглядаю своє взуття.

— Можна...я трохи побуду у вас...

— Звісно...проходь...

Я проштовхую валізу в коридор. Знімаю шапку пальто, і таке відчуття, ніби я нікуди звідси не йшла.

— Що сталося? Арсен тебе образив?

— Ні.

— Їсти будеш?

— Щось не хочеться. Можна я піду до себе в кімнату?

І не чекаючи відповіді, піднімаюся на другий поверх. До кімнати, яка так і залишилася без змін. Ті самі шпалери. Той самий запах. І мої речі, які я за була.

За вікном вже стемніло. Арсен уже мав би повернутися. Що він відчув, коли прочитав записку? Полегшення? Образу? Що?

Чи приїде за мною? Чи подзвонить? У грудях щемить, бо я наговорила багато зайвого. І, ні, я вже не думаю, що він у всьому винен і що наш шлюб — помилка. Просто все так накопичилося, що вибух був неминучим. А найбільше страждають ті, хто завжди підтримує. Я бачу, як Арсен старається... Для нас. А я... А я знову все псую. Я для нього лише тягар. Кидаю погляд на телефон, він мовчить. Прикушую до болю губу. Ну міг би написати хоч щось.

Образився. Гордий. Я ж хотіла, щоб тримався подалі...І що тепер?

Я не виходжу з кімнати, поки мама не стукає у двері, що пора вечеряти.

А я сиджу на ліжку й розумію, що напевно, зробила помилку, прийшовши сюди. Як би всі після першої ж сварки з чоловіком одразу б тікали до батьків, то відсоток розлучень був би набагато вищим

Не витримую і телефоную Арсену. Він пробачить. Має пробачити. Скажу, що помилася, наговорила дурниць, попрошу забрати мене додому. Так, я незріла, імпульсивна дурепа. Чи то емоції взяли гору чи то гормони. Але я з ними не впоралася.

Лунають довгі гудки, але ніхто не відповідає. Чи все з ним гаразд? Може він не повернувся додому? Чи з ним щось сталося?

Починаю себе накручувати.

— Алісо! Все охолоне! — знову кличе мама.

— Іду.

Я не знаю про що говорити з батьками. Як дивитися їм в очі й витримати незадоволені погляди. Я їх підвела. Я всіх підвела. І себе теж. Як собака на сіні, яка ніде не може знайти свого місця. І нікому не потрібна.

— Не очікував тебе так скоро побачити, — каже батько.

— І тобі привіт, тату.

Він не кидається мене обіймати, лише підтискає губи й довго дивиться.

— Мий руки й сідай за стіл.

Знову відчуваю себе малою дитиною.

— Ти надовго до нас?

Стинаю плечима.

— Не знаю.

— Але бачу, ти з речами.

— Сашко!

— Що «Сашко»?

— Не тисни на неї.

— Швидко ж їй набридло сімейне життя. І кілька тижнів не протрималася.

Я просто мовчу й намагаюся проштовхнути в себе шматок м’яса. Але зовсім не відчуваю смаку.

— Ну і що зробив цей Княжинський, що ти так швидко втекла?

— Нічого, — піднімаю очі.

І це правда. Проблема не в ньому. Проблема в мені. І в моїй наївності. Я щиро вважаю, що можу прийти до найрідніших людей за підтримкою. Але знову згадую, що саме ці люди виштовхали мене заміж за першої ж нагоди й майже не залишили вибору.

— Вдарив? Зрадив? — ніяк не заспокоїться батько.

— Ні.

— Чому тоді прийшла?

Я різко кладу вилку, і вона дзенькає об тарілку.

— У гості прийшла. Що, не можна?

— Ми ж з тобою домовлялися, Алісо.

— Що ти хочеш від мене почути? — підвищую голос. — Ти сказав вийти за нього. Я вийшла. Що ти ще від мене хочеш?

Я встаю з-за столу.

— Алісо, — обурюється мама. — Вечеря ще не закінчилася.

— Дякую, я вже наїлася.

Я збігаю сходами й зачиняюся у своїй кімнаті.

Знову хапаю телефон. Порожньо. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення.

Глибоко вдихаю, заплющую очі, а потім знову роблю імпульсивний вчинок. Пишу Арсену:

«Ти вже вдома? У тебе все добре? Вибач за все».

Він миттєво читає повідомлення, ніби весь цей час тримає у руках телефон. Я гризу нігті й чекаю відповіді. Довго. Поки не помічаю, що абонент щось друкує. Затамовую подих, але нічого не відбувається. Позначка про набір повідомлення зникає, ніби він починає писати, а потім передумує. Я витріщаюся на телефон, а тоді роздратовано кидаю його на ліжко. Ну і прекрасно. Ну і не треба.

Кажуть, що ранок завжди мудріший. Але чи правда це? Я знову між двох вогнів. Повернутися до батьків було кепською ідеєю, а повернутися до Арсена не дозволяє гордість. Він мене не чекає. Інакше б приїхав. Що робити — не розумію. Сидіти кілька діб у кімнаті теж не вихід. Потрібно поїхати в університет і оформити академічну відпустку. Я не зможу повернутися до навчання в такому стані. І в таких обставинах. Арсен має рацію. Я не знаю, що ще втнуть друзі Назара. А за рік все забудеться, вляжеться, і я спробую знову.

Минає кілька днів. Довгих і нестерпних днів у цьому будинку. Від Арсена жодного дзвінка, жодного повідомлення. Та я вже й не чекаю. Я думала, що почуватимуся у батьків, як удома, але знову опиняюся в клітці. Вони лізуть із розмовами та порадами. Розпитують, тиснуть, а я замикаюся у своїй кімнаті і довго лежу роздивляючись стелю. Та коли виходжу зі своєї схованки, у вітальні на мене вже чекає батько.

— Ми тут подумали, з мамою... — починає він розмову, і в мене все холоне всередині.

— Що тобі варто повернутися до чоловіка.

— Це все? — питаю з викликом.

— Доню, повір, так буде краще.

— Ясно.

— Ви помиритися, і все буде добре.