Розділ 21

Збирання до університету виявляється справжньою каторгою. Цькування продовжується, але вже більш витончено, бо якщо Княжинський дізнається про це, то рознесе університет разом із керівництвом. І, з одного боку, мені б цього хотілося, а з іншого — я хочу постояти за себе сама.

Звісно, з мене більше ніхто не знущається відкрито: не штовхають «випадково» в коридорі й не обзивають. Тепер усе відбувається за спиною. Ці погляди, перешіптування, постійні смішки. І бойкот. Старий добрий бойкот. Ніхто зі мною не розмовляє. Просто ігнорують, ніби я якась заразна. Навіть Єва мене уникає.

Я більше не роблю спроб усе пояснити. Я вибачилася, а плекати образу — це вже її вибір. І як би не було важко, я не хочу більше ховатися. Я хочу поглянути своїм проблемам в обличчя.

Поперек трохи тягне, і я мимоволі кривлюся. Треба піти до лікаря, перевірити, чи з малюком усе гаразд. Безвідповідальна з мене мати. Вітаміни п'ю через раз, багато нервую, забуваючи про нормальний сон і харчування. Але я збираюся це виправити.

Може, краще дослухатися до Арсена й узяти академічну відпустку? Навіть не через ставлення інших до мене, а через те, що скоро почне рости живіт, і я не хочу якось нашкодити дитині. А тим паче я не знаю, кому що спаде на думку. Можливо, наступного разу мене закриють у порожньому кабінеті чи зіштовхнуть зі сходів. Я не хочу ризикувати. Мені вистачає нецензурних слів, написаних на моїй парті, гумових мишей, підкладених у сумку. Це вже не смішно. Це переходить будь-які межі. Я вже не знаю, де закінчуються їхні дурнуваті жарти, а де починається справжня небезпека.

— Може, не підеш сьогодні? Ти якась блідувата, — турбується Арсен.

Я завмираю посеред кімнати й, щоб нічого не відповідати, лише хитаю головою.

— У тебе точно все добре? Мені щось не подобається твій настрій.

— Усе добре, — із зусиллям промовляю ці слова.

Я не хочу ховатися за його спиною, не хочу вплутувати його у свої проблеми. Я вже доросла й мушу сама нести відповідальність за свої вчинки.

— Як знаєш.

Він лише розводить руками.

Тепер Арсен не ховається за рогом, а паркується біля університету. Виходить із машини й проводить мене до дверей. Я проти цього, але він, звісно, мене не слухає й кладе руку мені на спину, ніби підштовхуючи вперед.

— Я, напевно, усе-таки зайду до деканату, поговорю про твою успішність.

Я перечіпаюся й ледь не падаю, але Арсен встигає мене підтримати.

— Обережніше.

— Не треба, Арсене, — впиваюся нігтями в його руку.

Ми довго дивимося одне одному в очі, і він зрештою відступає.

— Гаразд. Наступного разу зайду. Бережи себе.

Я киваю, хоча не знаю, наскільки в моїх силах виконати цю обіцянку.

Він іде, а я з важким серцем прямую до аудиторії.

— Ви ще б цілуватися на порозі почали, — перегороджує мені дорогу Соломія. — Геть совісті немає в людей. Ні в нього, ні в неї.

Біля нас знову збираються зіваки.

— Дай пройти, — тихо прошу.

— Або що? — вона схрещує руки на грудях. — Побіжиш чоловікові скаржитися?

— Дай пройти, — вже голосніше карбую кожне слово.

Соломія навіть бровою не веде. У мені закипає роздратування, і я просто йду прямо на неї. Вона ледь встигає відскочити, і я лише зачіпаю її плечем.

— Ненормальна! — кричить вона мені вслід.

Перші пари проходять терпимо. Єви знову немає, і я не хочу розбиратися, що там сталося. Чи вона навмисно мене ігнорує? Вона ж знає, як до мене ставляться зараз і як мені потрібна хоч чиясь підтримка. Чи в неї дійсно проблеми? Можливо, я жахлива подруга, але зараз зовсім не маю ресурсу в цьому копатися.

Збираю свої підручники й іду на вихід, як раптом здригаюся від шоку — на мене проливають каву. Добре, що не гарячу.

— Ай-ай, як незручно, — каже ще одна дівчина з компанії Назара. Та сама, з якою він крутив мені на зло.

Мені хочеться вчепитися в її білі пасма, але натомість я просто вилітаю з аудиторії. Це вже понад мої сили. Приниження від таких підстилок — це ніби остаточно постукати з самого дна.

Забігаю до вбиральні. Замочую сорочку. Тру так сильно, що тканина аж тріщить у моїх руках. Не знаю, що на мене так діє — запах кави чи солодкі жіночі парфуми, — але я не витримую й блюю в туалеті.
Потім довго сиджу на кришці унітаза й думаю, як я докотилася до цього. Рукою розмазую туш, що потекла разом зі сльозами.

Коли виходжу, бачу Соломію. Ніби чекала на мене.

— Чого витріщилася? — грубо кидаю й підходжу до дзеркала, щоб хоч якось привести себе до ладу.

У дзеркалі помічаю, що Соломія не рухається з місця. Вона вже не насміхається. Навпаки виглядає розгубленою.

— Ти... вагітна? — запитує майже пошепки.
Прекрасно. Тепер ще й є свідки мого принизливого становища.

— Тобі то що?

— Це дитина Назара? — тихо, майже співчутливо, запитує вона.

— Не твоя справа.

Вона навіть змінюється в обличчі.

— Тому ти вийшла за Арсена?

Я лише дивлюся на неї кілька секунд.

— Як легко судити, не розібравшись, правда?

Обходжу її і виходжу зі вбиральні, залишивши Соломію саму.

На останні пари я вирішую не залишатися. Просто не можу. Добираюся автобусом і їду додому, написавши Арсену повідомлення, що вже приїхала, бо погано почуваюся.

Заходжу до квартири. Навіть немає сил прибрати за собою речі. Пальто недбало вішаю на вішалку, рюкзак кидаю поруч. Знімаю взуття й проходжу на кухню. Наливаю собі склянку соку. Шлунок скручує спазмом.

Відкриваю холодильник — а в ньому майже нічого. Треба купити продукти, щось приготувати. Та я настільки пригнічена, що беру самотнє яблуко з полиці й падаю на ліжко просто в одязі.

Коли чую звук ключа в дверях, напружуюся. Арсен же мав бути на роботі. Невже це знову його мама?

— Алісо, ти вдома?

Усе-таки Арсен.

— Я тут, — подаю голос із кімнати.

— Щось сталося? Тобі погано? Викликати лікаря? Чому не подзвонила?