Розділ 20

Цей тиждень — ніби затишшя перед бурею. І я чітко розумію, коли настає переломний момент.

В університеті мене зустрічає приголомшлива тиша. Я відчуваю дежавю. Знову всі витріщаються на мене, хтось тицяє пальцем. Після кількох хвилин мовчання здіймається шепіт. Він розповзається, ніби пухлина по клітинах, — стрімко й безжалісно.

Опускаю очі вниз, міцніше притискаючи до себе книги, які несу з бібліотеки.

Хтось боляче штовхає мене в плече, і я впускаю їх на підлогу.

— Обережніше треба бути — з ненавистю вигукує Соломія, одна з компанії Назара.

Я мовчки збираю підручники, поки інші розкривши роти, дивляться на нас.

— Як така незграба, як ти, змогла задурити голову двом чоловікам? Не думала, що ти настільки підла.

Вона бризкає отрутою.

А я не захищаюся і не виправдовуюся. Мабуть, я заслужила таке ставлення до себе. Кожному ж не поясниш, що до чого. Підвожуся на тремтячих ногах і прямую до аудиторії.

Цівка холодного поту збігає по шкірі. А Єва вже знає? Мабуть, ні. Вона ж іще має бути на лікарняному. Треба їй усе розповісти, поки вона не дізналася від когось іншого.

На мене мало не тикають пальцями. А я, зціпивши зуби просто терплю. Дивлюся, як цокає годинник, перераховую деталі на люстрі. Намагаюся хоч щось записувати, але літери пливуть перед очима.

— Левінська, до дошки, — ніби грім серед ясного неба, кличе мене викладач.

Я стискаю пальці в кулаки. Йду, як на ешафот, намагаючись ні на кого не дивитися. Але десятки поглядів пропалюють мені спину.

— Вона вже не Левінська. Ви що не в курсі, — каже один із друзів Назара. — Усі вже знають, вона тепер Княжинська.

— Не встиг її хлопець відправитися на той світ, як вона вже вискочила заміж за його брата, — додає Соломія.

І мені хочеться закричати. Замовкніть! Це все неправда. Усе не так, як ви думаєте.

— Тиша, — стукає викладач по столу. — Алісо, виконуй завдання.

Я стою біля дошки. Крейда в руках здається свинцевою. Не можу підняти руку. Не розумію цих формул не тому, що не знаю їх, а тому, що все пливе перед очима. Безпомічно повертаюся обличчям до всіх, і це стає фатальною помилкою. Хтось відкрито насміхається, хтось скалить усмішку, а хтось так голосно перешіптується, що я чую кожне слово. Здається — ще трохи, і мене спалять на вогнищі.

До горла підкочує нудота. Очі пече так сильно, я хочу сказати, що не можу розв’язати цей приклад, але викладач розчаровано проводить долонею по обличчю й випереджає мене.

— Досить. Сідай на місце.

Я повертаюся назад. Хтось підставляє мені підніжку, і я дивом не лечу сторчма на підлогу. Це стає останньою краплею. Хапаю свої речі і вибігаю з аудиторії. Вони перемогли, а я здалася. Я не можу бути сильною. Не тоді, коли хочеться згорнутися клубочком і просто плакати. Не знаю, на що я розраховувала.

Довгий час сиджу у вбиральні до кінця пари, а коли виходжу, натикаюся на Єву. Це ніби удар під дих. Вона сполохано дивиться на мене. І я розумію, вона все знає.

— Єво, — кличу зі сльозами на очах. — Я можу все пояснити.

— Не треба.

Вона робить крок назад і вибігає на вулицю.

Я наздоганяю її, навіть не прихопивши пальта. Осіннє повітря обпікає прохолодою й забирається за комір. Я рвано дихаю. Знаходжу Єву за поворотом. Вона відвертає обличчя й навіть не дивиться на мене.

— Єво...

— Я думала, ми подруги, — підтискає губи. — Але, вочевидь, я помилялася.

Усередині все обривається.

— Усе не так, як ти думаєш.

— А що я повинна думати? Що моя подруга брехала мені просто у вічі.

— Я не хотіла... Я не знала, як тобі сказати, — заламую пальці.

Єва кидає погляд на мої руки.

— Де обручка?

— У кишені, — тихо зізнаюся.

Вона роздратовано видихає.

— Чому ти не сказала мені, Алісо?

— Я боялася.

— Чого?

— Що ти мене засудиш за те, що я вийшла за Арсена.

— То ось що ти про мене думаєш.

Я розглядаю свої нігті, пожовкле листя під ногами — тільки не дивлюся на Єву.

— Я злюся на тебе. Дуже сильно.

Кидаю на неї короткий погляд.

— Але не тому, що ти вийшла за брата Назара. А тому, що ти нічого мені не сказала.

Продовжувала брехати, ніби нічого не сталося.

— Я не хотіла тобі брехати...Я просто не могла...

Вона відмахується. У її очах я читаю образу.

— Я думала ми подруги.

— Ми подруги, — підвищую голос.

Вона хитає головою і кривиться.

— Я вже не впевнена. Вибач...

Вона йде, а я розгублено стою на майданчику біля університету.

Потім довго блукаю парком неподалік, не стежачи за часом. Телефон розривається від дзвінків, та я не звертаю на це жодної уваги. Минає година, може, дві, поки я не помічаю машину Арсена.

Невже він стежив за мною. Кидаю погляд на новенький телефон. Я так і не подякувала йому як слід. Прийняла як належне. Не було сенсу чинити спротив і ходити з непрацюючим телефоном, але й вдячністю я не розсипалася. Тепер відчуваю провину. Я ніби погана для всіх. Усім роблю боляче. Що зі мною не так?

— Алісо, ти чому на дзвінки не відповідає, що за вибрики? Я всюди тебе шукаю. — Арсен йде назустріч і одразу нападає.

— Вибач, я не чула, — знову брешу.

Він дивиться на телефон в руці, і його брови повзуть вгору.

— Щось сталося? Тебе хтось образив?

Він схвильовано тримає мене за плечі й швидко оглядає з ніг до голови.

— Ти, що плакала?

Я вперто мовчу, бо якщо скажу хоч слово, — розревуся в нього на очах.

— Поїхали додому, я втомилася.

— Добре, як скажеш. Ходімо?

— Так, почекай секунду...

Я дістаю з кишеню обручку й надягаю її на палець. Приховувати немає сенсу.

За тим, як змінюється його вираз обличчя, я здогадуюся що Арсен усе зрозумів.

— Якщо тебе хтось ображає, скажи мені.

— Все добре, — намагаюся видавити усмішку.