Розділ 19

Після занять ми з Євою йдемо до торгового центру неподалік. Я весь час як на голках. Боюся, що хтось щось дізнається про моє заміжжя. Обручка надійна схована в кишені, але я раз по раз торкаюся пальців. Ніби вона магічним чином може там з’явитися. Ніби за звичкою кручу уявне кільце.

— Ти себе добре почуваєш? — питає Єва. — Можемо перенести.

— Ні, ні. Усе нормально.

Я метушливо хитаю головою.

— Ти останнім часом сама не своя. Це через вагітність?

— Так, — нервово усміхаюся. — Ще ніяк не можу звикнути до цього.

— Розумію, — співчутливо каже подруга, поки ми піднімаємося на другий поверх, де продають косметику. — Добре, що батьки тебе підтримали,і у всьому допомагають. Мої б мене, напевно, вигнали з дому. Або влаштували б такий скандал.

Моє дихання збивається, я кусаю губу. Моя брехня зайшла надто далеко. Треба їй у всьому зізнатися. І буде що буде. Якщо вона справжня подруга, то все зрозуміє.

Рахую подумки до трьох і ледь ворушу губами:

— Єво...

— А батьки Назара якось допомагають? Це все ж таки їх онук чи онучка, — продовжує вона, ніби не чує моїх недолугих спроб почати цю розмову.

Треба просто розкрити рот і сказати три слова: я вийшла заміж.

Набираю побільше повітря в легені. Будь що буде.

— Єво, я...

— Боже, який блиск! Алісо, ходи подивися!

Я розчаровано видихаю.

— Я б за такий Богу душу віддала, але він мені не по кишені.

— Так, непоганий.

— Ну чому я не багата? — вона смішно тупає ніжкою. І я посміхаюся.

Єва з багатодітної родини. Батьки не часто балували дітей подарунками.

— Колись я куплю собі все, що захочу.

— Я впевнена в цьому, — підтримую Єву. — Ти знаєш, мені здається цей блиск не дуже, та й колір якийсь вульгарний.

Вона сміється і несподівано кидається мене обіймати.

— Дякую за підтримку, ти справжня подруга.

Ніяк не можу звикнути до безпосередності Єви. Застигаю, мов статуя. Ще трохи — і в мене на лобі з’явиться напис: «Я брешу своїй подрузі». Вона розтискає обійми, а я полегшено видихаю.

Ми блукаємо рядами, і я кладу до кошика, засіб для зняття макіяжу, новий шампунь із запахом, який мене не дратуватиме, ватні диски, крем для обличчя та ще кілька дрібниць, які залишилися вдома.

Намагаюся обирати більш бюджетні варіанти. Щоб зайвий раз не бути зобов’язаною й не звикати до розкоші. Можливо, час потроху відкладати гроші, щоб колись мати змогу піти від Арсена. Я впевнена, що йому цей шлюб скоро набридне. Не хочу жити й постійно боятися дня, коли він попросить мене піти. Я вірю в його порядність і знаю, що він зробить усе заради дитини. Але не заради мене. Для нього я завжди буду чужою.

— У тебе що, вдома закінчилася вся косметика? — жартує Єва.

— Ні, просто...

— О, Дивися які прикольні окуляри! Давай приміряємо.

Намагаюся видавити усмішку, але нічого не виходить. Я жахлива людина.

— Єво, я давно хотіла тобі сказати...

Вона перестає метушитися й уважно дивиться на мене. Потім переводить погляд мені за спину, і на її обличчі з’являється переляк.

— Ти що привида побачила? — насмішкувато кидаю я.

Та її вже ніде не видно.

Обертаюся й бачу дуже гарного хлопця. Навіть зухвалого, я б сказала. Карі очі, зваблива посмішка. Чорний чуб спадає йому на лоба, і він недбало поправляє його рукою. Поруч іде гарна блондинка модельної зовнішності, яка мало не заглядає йому до рота.

— Єво, виходь. Вони вже пішли.

Подруга обережно виходить зі свого укриття, її щоки палають.

— Нічого не хочеш пояснити?

— Ти його не впізнала? Це ж Макар Руденко. Зірка універу.

— Ти ж знаєш, мені байдуже до інших хлопців.

— З твоїм Назаром вони теж були знайомі.

Я лише знизую плечима.

— Можливо, я його й бачила раніше, уже не пам’ятаю.

Мені зараз усі обличчя злилися в одне. Та й, крім Назара мені ніхто не був потрібен. А тепер його немає...

— Він мене не бачив?

— Здається, ні. А що?

— Не хочу, щоб він подумав, що я за ним слідкую.

— А це так?

— Ні! Звісно, ні, — швидко виправдовується подруга.

— А чому він може так подумати? — допитуюся, ледь стримуючи усмішку.

Вона починає намотувати своє каштанове пасмо на палець.

— Ну... можливо, я пару разів за ним підглядала.

— Єво, ти що, сталкериш його? — трохи дивуюся.

— Та ну тебе, — вона вдавано ображається.

— Він тобі подобається.

Єва засоромлено відвертається.

— Чому не зізнаєшся йому?

Вона довго мовчить і сумно зітхає.

— Ти ж бачила, з якими дівчатами він водиться. Він на таких, як я, навіть не дивиться. А в гіршому випадку просто розсміється мені в обличчя.

— Єво, ти не чим не гірша за тих дівчат.

Вона лише фиркає.

— Ти так кажеш, ніби я не бачу себе в дзеркалі.

Я хочу переконати подругу в іншому, але натомість просто хитаю головою. Якщо вже Єва сумнівається у своїй красі, то що говорити про мене. Про моє яскраве руде волосся й ластовиння, яке я ніколи не могла прийняти.

Мені на мить стає соромно, що за своєю особистою драмою я не помічаю переживань інших людей.

На виході з торгового центру я знову думаю, що повинна їй сказати правду. І щоразу не наважуюся.

— Ти поїдеш автобусом?

— Ні, викличу таксі. Хочеш поїхали разом?

— Ні, мені ж в інший бік.

Вона не знає, що я переїхала.

— Єво, я хочу тобі зізнатися...

— Що? — подруга кидає на мене короткий погляд. — Ти щось хотіла сказати? Іншим разом, добре? Он мій автобус.

Я лише безпорадно відкриваю рот і дивлюся, як вона заходить до переповненого автобуса.

«Іншим разом», — думаю я і вкотре обманюю себе.

Але іншим разом не виходить. Єва не приходить до університету через застуду, а я не йду її провідати, щоб самій не захворіти. У моєму стані це було б безвідповідально. Відчуття провини повільно роз’їдає мене зсередини, мов кислота. Воно накопичується, і кожен день стає ще одним цвяхом, який прибиває мене дедалі нижче до землі.