Розділ 18

Аліса 

Як тільки зникаю за поворотом, можу спокійно вдихнути. І що це було? Він ледь не поцілував мене чи це моя хвора фантазія? Я не знаю як на це реагувати. Це ж абсурд, так?

Чим ближче я підходжу до воріт університету, тим більше обручка на моєму пальці починає свербіти. Озираюся навколо, обережно знімаю її з пальця і кладу в кишеню.

Потім розчиняюся в натовпі студентів, де я лише просто тінь. Особа, до якої нікому немає діла і мене це влаштовує.

Кидаю погляд на друзів Назара, вони голосно сміються, і не звертають на мене уваги. Серце починає калатати, і піт, здається виступив на скроні. Вони нічого не знають. Про моє заміжжя. Я на це сподіваюся. Я б помітила або допитливі погляди або шепіт за спиною.

Новина про смерть Назара вже трохи забулася. Для них. Не для мене. У мене таке відчуття, ніби я його зрадила, погодившись на цей шлюб.

— Привіт, — вітається Єва. — Давно не бачились.

— Привіт. Я погано себе почувала.

Від сорому і брехні не знаю, куди подіти очі. Та Єва, здається не помічає нічого дивного.

— Не боїшся, що тебе відрахують за пропуски? — схвильовано запитує.

Я лише стинаю плечима.

— Круто, напевно мати таких багатих батьків, що можуть вирішити будь-які проблеми. Не те що в мене, — вона важко зітхає. — Якщо не буду вчитися, поїду в село коровам хвости крутити.

— Не поїдеш, — посміхаюся. — Ти ж відмінниця.

— У мене вибору немає — кривить посмішку. — Хотіла б я мати більше свободи.

Я мовчу. Бо, хочеться, крикнути: я теж. Теж хочу її мати. Я поїхала б навіть у село, тільки не бути б замкненою в золотій клітці без права голосу.

Дивно, що мене ще на викликали на бесіду, за прогули. Можливо й справді батько все вирішив, ... або Арсен. Згадка про нього знову викликає дивні відчуття в середині.

На лекціях я намагаюся зосередитися, але як завжди матеріал проходить ніби крізь мене.

Мене викликають до дошки. Але я не можу зв’язати двох слів. Хочеться провалитися крізь землю, коли чую насмішки однокурсників. Хтось із задніх парт намагається підказати, та я нічого не розумію.

Викладач хитає головою.

— Левінська, сідайте на місце.

Йду з опущеною головою. Навіть не відреагувавши, що це вже не моє прізвище. Я тепер Княжинська. Та здається, що вже нічого мого немає і ніколи не було. Я давно не належу собі. Спочатку мене контролювали батьки, тепер — чоловік.

Після пари мене кличе, Юрій Федорович, — наш викладач економіки.

— Алісо, залиштеся на хвилинку.

Я перекидаю рюкзак на плечі і киваю.

Я лишаюся в порожній аудиторії, де стає так тихо, що навіть чутно як цокає годинник.

— Алісо, якщо ви й далі не будете вивчати матеріал, то іспити ви не складете. А ще ваша відсутність на лекціях... При всій повазі до ваших батьків... Але може вам треба змінити спеціальність...ви просто не тягнете...

Моє обличчя вже не може стати червонішим ніж зараз. Я впиваюся нігтями в долоню.

— Я вас зрозуміла. Я подумаю над цим.

Він лише хитає головою.

— Ви розумна дівчина. Але мені здається, що ця спеціальність не ваша...

У горлі пересихає, і можу тільки видавити з себе:

— Дякую за пораду. До побачення.

І виходжу з аудиторії.

Єва напевно вже пішла. А я не спитала Арсена, як мені повернутися назад. Раніше у мене був водій. А тепер... Після розмови з викладачем я ледве стримую сльози. Та щойно бачу авто Арсена, з мене ніби викачують все повітря. Мені хочеться зірватися на ньому. Я швидко прямую до авто. Відчиняю двері, гучно ними грюкнувши.

— Я ж просила не паркуватися тут.

— Вибач, — він втомлено тре перенісся. — Я забув.

Я ображено відвертаюся.

— Хочеш перекусити?

— Відвези мене до квартири.

— Ти не голодна?

Я хапаюся за ручку.

— Добре, я можу дібратися сама.

Але двері різко блокуються.

— Сядь, — рявкає Арсен.

Я шоковано перестаю вовтузитися на сидінні.

— Алісо, я до біса втомлений. У мене сьогодні важкий день. Я відвезу тебе додому, а потім повернуся на роботу. Будь ласка, не роби цей день ще гіршим. Я вже втомився від перепадів твого настрою.

Перепадів настрою? Киплю в середині. Він навіть не розуміє, що я зараз відчуваю.

— А я втомилася від твоїх командирських замашок.

Він стискає до побіління пальці на кермі. М’яз на обличчі сіпається. І я замовкаю. Щоб не наговорити ще більших дурниць.

Роздратовано дістаю телефон з сумки. Щоб проскролити соцмережі. Але він вмикається не одразу, а потім слідом вимикається.

— Ну прекрасно, — бурчу роздратовано.

Арсен кидає швидкий погляд.

— Що не працює?

— Працює, але через раз.

Хочеться додати: «Я його через тебе розбила», але вирішую змовчати. Не тільки Арсен винен у всіх моїх проблемах.

Я втомлено відкидаю голову на сидіння, а потім знову сідаю рівно. Не витримую тримати все в собі, і вирішую поділитися.

— Мене можуть відрахувати за прогули, — зізнаюся.

Очікую що він буде кричати і сварити, але Арсен підозріло мовчить. І я вирішую продовжити.

— Мені важко дається матеріал. Два курси якось тягнула, а зараз...

— Пропав інтерес? — спокійно цікавиться.

І це мене дивує.

— Схоже на те.

Я ходила до університету, бо там був Назар. Ми проводили час разом, разом навчалися. А без нього, я ніби втратила сенс. І жагу до життя.

— Як я вже казав, ти можеш підібрати щось інше.

— Легко сказати.

— За гроші не хвилюйся я допоможу. А батьки вже на тебе не впливають.

Хотілося б, щоб це було правдою.

— Можеш найняти репетитора, або взяти академічну відпустку, якщо вже важко.

Він так легко розкладає все по полицям, що частина моїх проблем ніби тане у повітрі, і я розслабляю плечі.

— Вибач, що наїхала. У мене теж був важкий день.

— Я так і зрозумів. Але давай домовимося. Замість претензій краще просто спокійно все обговорити.