Розділ 17

Арсен

Прийшовши додому вранці, я не очікую побачити свою маму. Навіщо вона тут? Для чого прийшла? Я розумію, що батькам зараз важко, але іноді їхня поведінка виходить за межі розумного. То вони відмовляються прийти на весілля, то приходять вранці.

Я починаю шкодувати, що мене не було вдома. Так я міг би захистити Алісу від нападок матері. Але я тепер не знаю, що вона встигла їй сказати без мене.

Ми йдемо з Алісою до авто. Кожен мовчить про своє. Вона не питає, де я був. А я не питаю, що вона робила без мене. Перед очима досі її злякані очі. Те, як вона дивилася на мене — ніби на ворога — похитнуло мою впевненість.

Я думав ми все обговорили, про все домовилися. Я не очікував, що Аліса втече з власного весілля.

Сварка з батьками і майже втеча нареченої змусили мене сумніватися. У собі. У своїх рішеннях. Іноді здається, що я роблю все правильно. А іноді — що я просто не витягну цього всього.

Коли ми залишилися наодинці в квартирі, я зрозумів, що припустився помилки. Мені треба було орендувати для неї окреме житло. Навідуватися час від часу, допомагати з грошима. Так вона була б захищена, і нам не довелося б жити під одним дахом. Але я хотів зробити все правильно. Не для “галочки“.

Я просто не міг залишитися на ніч. Не міг дивитися, як вона шкодує про своє рішення. Як плаче. Як страждає. Це було вище моїх сил. Я хотів дати їй час, щоб вона зрозуміла: я не загроза.

Ніякі справи не потребували моєї присутності. Я завів авто і довго блукав містом, поки не зупинився біля будинку Дани. Я хотів піднятися до неї, але зважував, чи гарна це ідея. Я не давав клятву вірності. І свої потреби мені теж треба якось закривати. Та цього разу я приїхав не за сексом. Я просто хотів з кимось поговорити. Бо тримати все в собі більше немає сил.

У вікнах горіло світло. Коли їхав, я не знав, вдома вона чи ні. Без попередження, як завжди. Я так і не вийшов з машини. Довго сидів і думав. Я зловив себе на думці: я зраджую. Не Алісу. Себе.

Навіщо я одружився, якщо тепер блукаю чортзна-де?

Як я можу обіцяти їй щось, коли наше сімейне життя починається з брехні?

Я брешу собі, що все добре, що все правильно. А сам роблю дурницю за дурницею. Важко зітхнувши, я заводжу двигун і їду до готелю, де напиваюся в ресторані й відключаюся просто в одязі, в свою першу шлюбну ніч.

“Якщо кожен буде сам за себе — наш човен під назвою шлюб скоро потоне.“

А я цього не хочу. Я хочу, щоб Аліса дала нам шанс. Це не шлюб по коханню. Але він може стати союзом, побудованим на повазі, взаємодопомозі і, можливо, дружбі.

Тисячі пар так живуть. Виховують дітей. Чим ми гірші? Я хочу щоб дитина мого брата жила в повній сім’ї. І я зроблю для цього все необхідне.

Тому я повернувся, як тільки прокинувся і прийняв душ. Я повернувся до своїх обов’язків, про які не маю більше забувати.

— Тільки не зупиняй авто біля університету, — вириває мене зі своїх думок Аліса.

Ми майже приїхали, а я навіть цього не помітив.

— Чому це? Ти не хочеш, щоб нас бачили разом?

— Так буде краще, — вона облизує пересохлі губи й відводить погляд.

— Алісо, ми одружені. Немає сенсу ховатися. Рано чи пізно всі дізнаються.

— Арсене, будь ласка, мені так буде легше.

— А це теж сховаєш? — кидаю погляд на обручку на її пальці.

Вона накриває її долонею і злегка морщиться.

— Щось придумаю.

Я лише хмикаю.

Журналістів не було на весіллі, але це не означає, що новина про наш шлюб не розлетиться всюди. Як вона збирається це приховувати? Роздратування набирає обертів. Щоб я не робив — Аліса все зводить нанівець. Відчуття, що я завжди «недо...» Цікаво, з Назаром було так само? Чи до мене особливе ставлення? Неприємно.

— Твоя мама приходила поговорити зі мною, — раптом каже вона.

— Цікаво. І про що? Що я поганий чоловік і ти зробила помилку?

Я очікую іронії. Усмішки. Та Аліса серйозна, як ніколи.

— Вона пропонувала мені гроші.

Я піднімаю брову.

— Продовжуй.

— Вона хотіла, щоб я покинула тебе і почала нове життя, а вони допоможуть.

— Запізно вони схаменулися.

— Я відповіла те саме.

Я мовчу кілька секунд.

Для неї це справді міг би бути вихід. Якби хтось підтримав її раніше, — мої чи її батьки — тоді цього шлюбу можливо, не було б. Вона б мала вибір. Свободу. Мала б шанс жити своїм життям. Звісно, я б не стояв осторонь, але б не відігравав таку важливу роль у її житті.

Але ніхто не допоміг. А тепер втручаються. Чому саме зараз? Батькам завжди було байдуже на мене. Втратили одного сина і різко вирішили надолужити? Якого біса вони лізуть в моє життя, не порадившись? У них була можливість зробити це раніше. Але чи то від горя, чи то від байдужості вони кинули все на самоплив. А коли річка набрала небезпечних обертів, вирішили, як завжди, взяти під контроль. Але вже запізно...чи ні?

— І що ти зробила?

— А ти як думаєш, — вона кидає виклик.

— Ти взяла гроші?

— Ось якої ти про мене думки, — вона зчіплює пальці в замок.

— Взяла чи ні?

Досить з мене загадок і дій за спиною.

— Ні, — промовляє тихо.

У мене відлягає на серці. Не знаю, чому я так сильно чекав саме цієї відповіді. Було б простіше, як би вона сказала „так“.

— Чому?

— Не знаю.

Вона кидає на мене короткий погляд, і це ніби удар у сонячне сплетіння. Вона здається такою беззахисно. І водночас — непередбачуваною.

— А хотіла?

— Так.

Я ціджу повітря крізь зуби.

— Я хотіла. Хотіла взяти гроші й поїхати. Почати все спочатку і не повертатися... але...

— Але, що?

Вона дивиться довго. Я навіть встигаю порахувати родимки на її обличчі. Я припаркував авто неподалік. І тепер ми просто сидимо і розмовляємо.

— Я хочу дати нам шанс Арсене.

І в мені закрадається надія.

— Ми ж можемо бути друзями, так?