Розділ 16

— Що привида побачила? — питає з порогу Стелла Едуардівна.

— Ні, — відповідаю спокійно, намагаючись приховати здивування. — Просто не очікувала вас тут побачити.

— Чому ж це? — вона скидає верхній одяг. — Тут живе мій син.

— Арсена немає вдома.

Її обличчя ніби гарна маска, на якій немає жодної емоції.

— Чомусь я не здивована, — каже сухо.

І проходить на кухню.

— Що навіть, чаю не запропонуєш?

— Вибачте, зараз зроблю, — відповідаю розгублено.

 — Чорний, зелений, з цукром, без?

Її очі пильно стежать за мною, поки я метушливо бігаю по кухні. Я поняття не маю, де лежать чашки, де ложки, де чай. На пошуки йде кілька хвилин. І доводиться добряче попітніти, щоб знайти все необхідне.

— Зелений, без цукру, — говорить мама Арсена. Я на мить забуваю, що вона за мною спостерігає.

— Бачу хазяйка з тебе ніяка...

Вона підтискає губи, коли я ставлю перед нею чашку.

Потім роблю чай собі і сідаю навпроти.

— Я тільки вчора переїхала, і...ще не знаю, що де лежить... — починаю виправдовуватися.

— Хороший же у вас шлюб. Чоловік у першу ніч не ночує вдома. І ти поняття не маєш, де він...

— Ну чому ж? У нього з'явилися термінові справи.

Вона пхикає.

— Можемо йому зателефонувати.

— Насправді, я хочу поговорити з тобою. Навіть добре, що Арсена немає вдома.

Мої брови злітають угору.

— Я вас уважно слухаю.

А сама затамовую подих в очікуванні того, що вона скаже. Чи знову викупає мене в бруді. Так, можна списати їй частину жахливих слів, на біль утрати, але більше ображати себе я нікому не дозволю.

— Я хотіла привітати вас із весіллям. 

— Чому ж учора не прийшли? 

Вона робить ковток чаю і кривиться.

— Це було понад мої сили.

— А ваш чоловік?

— Рома теж проти цього шлюбу. Але не бійся, лізти у ваші стосунки ми не будемо, Просто хочемо запропонувати тобі вибір.

Я напружуюся.

Вона дістає із сумки конверт і кладе його на стіл

— Це що? — відсахуюся.

— Це гроші. На перший час вистачить.

— Навіщо? — не розумію.

— Не будь дурною, — злиться Стелла Едуардівна.

Я схвильовано роблю ковток чаю. Горло обпікає гаряча рідина.

— Ти можеш зняти житло. Потім знайдеш роботу. Можеш навіть поїхати з міста. На пів року грошей вистачить.

— А далі? — скептично запитую.

— А далі ми допоможемо, якщо будеш гарно себе поводити.

З мене виривається смішок.

— Ви трохи запізнилися. Треба було запропонувати до шлюбу. А зараз уже пізно.

— Чому це? Тоді я була трохи не в собі.

Ніби зараз щось змінилося, думаю про себе. Як би ж вони запропонували раніше, можливо, я б погодилася. Вчепилася б за шанс. Можливо, я б не вийшла за Арсена... а зараз...

— Я пообіцяла Арсену, що вийду за нього. І я не хочу його підводити. Я погодилася на цей шлюб, і тепер зроблю все, щоб він не був у мені розчарований.

— Ти не розумієш, що кажеш. Думаєш, ти йому потрібна? Тому він не ночує вдома? Ти — баласт. Валіза без ручки, яка заважає моєму сину рухатися далі. Він завжди був надто відповідальний, от і зараз тебе...пожалів.

Її слова боляче відгукуються всередині. Але я й так це знаю. Америку мені не відкрили.

— Цей шлюб не протримається довго. Арсен і так, напевно, вже шкодує про своє рішення.

У мені спалахують лють і гнів. Ніхто не може вирішувати за мене і за Арсена. У своєму шлюбі ми розберемося самі. Попри всю спокусу взяти ці гроші, я відмовляюся.

— Заберіть, він мені не потрібен 

Я штовхаю конверт до неї.

В її очах незрозумілий вираз. Повага? Злість? Цікавість?

— Ну як хочеш. Моя справа — запропонувати.
Вона кладе гроші до сумки. Між нами зависає напружена тиша. Я кутаюся в халат. На шкірі виступають сироти.

Нам не має більше про що говорити й про що мовчати. Здавалося б, горе спільне, але ні — у кожного своє, і проживаємо ми його по-різному.
Звук відмикання вхідних дверей змушує нас насторожитися.

Арсен.

Я мимоволі випрямляю спину, ніби знову готуюся до захисту. І зовсім не сподіваюся, що захищатимуть мене.

Він заходить до кухні й здивовано вигукує:

— Мамо, чому ти тут?

Підходить до неї і цілує в щоку.

— Що, навіть сина провідати не можна?

Арсен сідає на стілець біля мене.